Почуття розчарування в англіканському віросповіданні стало зростаючою тенденцією в британському суспільному житті задовго до появи Дарвіна,¹ й це, безсумнівно, стало фактором, що дав йому деяку перевагу в час представлення свого натуралістичного magnum opus британській читацькій публіці в 1859 році. Про те, чому емпірично необґрунтоване «Походження видів» було так легко прийнято наступними вікторіанцями та їхніми послідовниками, можна прочитати в класичній роботі церковного історика Девіда Ньюсома «Вікторіанська картина світу» (The Victorian World Picture, London: Fontana, 1997). Загалом, історичні дослідження Ньюсома показують, що Річард Докінз був далеко не першим, хто стверджував, що Бог Старого Заповіту був «найнеприємнішим персонажем у всій художній літературі». Адже вже за часів Дарвіна були ті, хто почав сумніватися в основоположній моральній легітимності Біблії. Ба більше, незгодні не обмежувалися «звичайними підозрюваними», які поповнювали лави британського секуляристського руху, як-от Чарльз Бредлоу (перший атеїст, член парламенту) та його соратниця Анні Безант.

Етичне та церковне розділення

Критично оцінюючи деякі старозавітні оповідання, відомий поет і містик Вільям Блейк запитував, як може бути правильним, якщо Бог карає невинних замість винних. Його колега-поет Семюел Тейлор Кольрідж, який мав значні пізнання в німецькій біблійній науці, заявив, що вимагати людських жертв для умиротворення Божого гніву просто неправильно. Кольріджа також обурювала доктрина про пекло, яка так шокувала Дарвіна, оскільки уявлялася кінцевим пунктом призначення багатьох вільнодумних членів його власної родини. І якби Дарвін мав рацію, зауважує Ньюсом, то впали б і інші традиційні стовпи християнської віри. Зникне Едемський сад, а разом з ним Адам і Єва, спокуса й падіння людини та її спокута (багато з цих оповідей були радикально переосмислені й переінтерпретовані в XX столітті в бік деміфологізації).

Навіть члени найближчого оточення англіканської церкви піддалися формам вікторіанського сумніву. Історик Джеймс Генрі Фрауд (1818-94), будучи молодим, був тісно пов'язаний з ультраконсервативним Оксфордським рухом, що прагнув часткового повернення римо-католицьких принципів у протестантську Англію. Однак пізніше він зневірився й відмовився від початкового прагнення стати англіканським священиком. Його інакомислення принесло літературні плоди в книзі «Немезида віри» (Nemesis of Faith, 1849), в якій деякі старозавітні образи Бога зображені як «диявольські». Фрауд порушував й інші тривожні питання, як-от: як можна поклонятися Богові, який санкціонував масове винищення хананеїв і накладав мерзенні покарання на «необраних»? Як можна ставитися до Бога, який спокушав своїх підданих на гріх, а потім покладав наслідки цього гріха на майбутні покоління?

Більш авторитетний церковник, ніж Фрауд, Конноп Тірлуолл, єпископ Сент-Девідса (Уельс), також зізнавався, що його відштовхують деякі етичні норми Старого Заповіту, оскільки їх важко примирити з істинним духом християнства, як він його розумів. Усі ці голоси являли собою важливу частину матриці ідей, що панували в тому столітті, в якому жив і працював Дарвін. Цей фактор може значною мірою пояснити, чому Дарвін, який колись ставив собі питання, чому хтось взагалі має хотіти, щоб християнська релігія була істинною, був змушений планувати роботу всього свого життя, виходячи з припущення, що християнська релігія не варта тієї віри й поваги, які надавали їй попередні покоління.

Месіанський пошук

На тлі такої двоїстості Дарвіну належало розпочати пошук пояснень світу природи, які не ґрунтувалися б на прийнятті християнської віри й, звісно, це означало виключно натуралістичні та нетеїстичні пояснення. Його концептуальна модель була створена ще до того, як він поклав перо на папір. Говорячи формальними філософськими термінами, він йшов не шляхом беконівської індукції (= нехай дані говорять самі за себе), а шляхом дедукції (= інтерпретації фактів, щоб вони вписувалися в упереджений світогляд або концептуальну модель). Для цієї моделі було аксіомою, що Бога не існує, і тому все мало інтерпретуватися в світлі виключних параметрів моделі. Таким чином, дослідження Дарвіна були спрямовані не тільки на підтвердження світогляду, а й на неупереджене дослідження: необхідно, щоб ці два напрямки йшли в тандемі.

Як зауважив покійний Том Вулф, мотивація Дарвіна полягала в тому, що Вулф назвав «космогонізмом», тобто прагненням пояснити загадку буття.² Його амбітна мета полягала в тому, щоб віднайти те, що гетевський Фауст якось назвав «тим, що в остаточному підсумку скріплює цей світ» (what die Welt im Innnersten zusammenhält). З огляду на непереборну складність цього вічного завдання, Дарвіну, можливо, можна пробачити, що він вдався до прокрустового теоретизування в своїх спробах пояснити те, що інакше залишиться вічно нез'ясовним (з погляду натуралізму). Стримуваний своєю філософською точкою відліку, він був змушений замазувати безліч логічних тріщин в своїх аргументах й підганяти деякі дані під те, що він називав «одним довгим аргументом». Це було так очевидно, що для деяких сучасників його ідеї здавалися менш переконливими, ніж відповідним чином деміфологізоване прочитання розповіді про створення світу в Книзі Буття.³

В історії Буття є незаперечна перевага: вона не виходить за рамки загальноприйнятих стандартів логіки та ймовірності в тому, що стосується причинно-наслідкових зв'язків. На відміну від цього, сучасна теорія мейнстриму науки, заснована Дарвіном, що посилається виключно на безцільні, нетелеологічні процеси, до межі розтягує довіру. Це тому, що те, що ми називаємо випадковістю, не є агентом, який примушує будь-що рухатися або реагувати. Насправді вона дуже далека від того, що вікторіанці називали рушійною силою або vera causa.⁴ Грубо кажучи, вся ця розповідь є чимось на кшталт концептуального глухого кута, а отже, евристично безплідна.

Шанс і провидіння

За рік після публікації «Походження» й під тиском друзів, які стверджували, що бездумна природа взагалі не може нічого «відбирати», Дарвін у листі до сера Чарльза Лайєлла, написаному восени 1860 року, визнав, що точнішим терміном було б «природне збереження». Хоча сьогодні термін «природний добір» часто вживається так, ніби він є загальновизнаним й безпроблемним терміном, насправді він являє собою не що інше, як брехню, що вводить в оману. Як уїдливо зауважив Девід Ханке, «жодного добору не існує, є тільки диференційоване виживання».⁵ Тому нинішня популярність цього терміна відображає скоріше те, у що багато хто хоче вірити, ігноруючи або навіть не знаючи про те, що Дарвін відрікся від нього.

Таким чином, постулювання випадковості як «діючої сили», здатної породити всі закономірності органічного світу, суперечить нашим емпіричним спостереженням, що це можливо, тоді як гіпотеза Творця підтверджує наш звичайний досвід, згідно з яким кожний ефект потребує причини. Між цими двома пояснювальними полюсами не може бути ймовірнісної еквівалентності. Бог, яким би не був його задум й визначення, може лежати за межами повного людського розуміння, але, на відміну від передбачуваної суверенної імперії випадковості, не лежить повністю за межами логічної досяжності. Через мізерність представлених достовірних доказів⁶ Дарвін та його послідовники зробили протилежне тому, що задумували. Під цим я маю на увазі, що вони мимоволі надали ймовірні докази ролі особливого втручання згори в походження та еволюцію життя на Землі.⁷

Ця головна помилка дарвіністів уже була зрозуміла деяким вікторіанцям. Наставник Дарвіна в галузі геології сер Чарльз Лайєлл ще в 1860-х роках заявив, що дарвінізм не дає й за самою природою речей не може дати переконливих відповідей на проблеми, які він претендує вирішити. Лайєлл бачив, що екзистенціальні питання, з якими намагався впоратися Дарвін, лежать за межами обмежених методологічних параметрів емпіричної науки. В наші дні провідний астроном Пол Девіс підтримав точку зору Лайєлла, підкресливши, що такий бездоганний космічний порядок, яким ми насолоджуємося, навряд чи міг виникнути випадково. Девіс додає, що це всього лише семантичний момент, чи уявляєте ви собі формуючу силу, що стоїть за цим провіденціальним устроєм, як християнського Бога або якусь іншу невидиму силу, адже якась чинна сила мала б бути.⁸ Маючи на увазі цей чіткий поділ освічених людей, я переходжу до питання про те, що ж насправді люди думають про дарвінізм сьогодні? Який його точний феноменологічний статус сьогодні?

Сучасний прийом і погляди

Відзначаючи столітню річницю публікації книги «Походження» 1959 року, сер Джуліан Гакслі одного разу з натхненням заявив, що природний добір тепер не просто теорія, а факт. Для Гакслі феноменологічний статус дарвінізму був, безсумнівно, нічим іншим, як беззаперечною істиною. Однак це розуміння викликає багато суперечок. Того ж ювілейного року в статті, опублікованій в спеціалізованому американському журналі, пролунав не стільки тріумфальний тон сера Джуліана, що супроводжував відзначення сторіччя, скільки голос незгодного.⁹ Американський культуролог Стенлі Хайман розповів про свою дещо «приголомшену» реакцію на прочитання «Походження» Дарвіна. Він стверджував, що «Походження», якщо його правильно розшифрувати, є не більше й не менше ніж мимовільною формою «священного писання».¹⁰

Що мав на увазі Хайман? По суті, він мав на увазі, що Дарвін досяг успіху не більше ніж в перенесенні лінгвістичних регістрів (з метафізичного на біологічний). Звернувши пильну увагу на словесну текстуру «Походження», Хайман виявив, що Дарвін, по суті, переказує біблійну розповідь в підходящій для нього фразеології, яка науково звучить. Так, наприклад, те, що Дарвін назвав розвитком та ембріологією, було спробою переказати Буття в термінах, придатних для наукової епохи. На цей самий момент ще 1891 року звернув увагу німецький критик, який написав, що термін «природний добір» був не більше ніж словесним маневром, який Дарвін вигадав, щоб обійти (umgehen) традиційну, надприродну теорію й замінити її нещодавно винайденою Selektionstheorie.¹¹

Метафізичний вимір 

Дарвіну також не вдалося виключити зі своєї розповіді метафізичний вимір. Під час обговорення природи, стверджує Хайман, вона перетворюється на жіноче божество, що володіє свідомістю й волею. Дарвін фактично зберіг телеологію Пейлі, але натуралізував терміни, які він використовував для її опису: «Насправді, звісно, телеологія Дарвіна була такою самою священною й надприродною, як і телеологія Пейлі, але зі всевидющою Матір'ю-природою замість Бога-Отця».¹² Таким чином, природний добір зміг посісти місце Творця, ставши більш прийнятним обличчям творчого Дизайнера. Як нещодавно зазначив американський популяризатор науки Джон А. Мур, це був один із найіронічніших епізодів в інтелектуальній історії, коли Дарвін для підтримки своїх еволюційних ідей спирався на ту саму базу знань, що її накопичили природничі теологи:

«Чудесні адаптації не можна було заперечувати, потрібно було лише змінити пояснювальну гіпотезу з божественної волі на природні причини».¹³

Після появи статті Хаймана інші критики вивчали способи, за допомогою яких Дарвін зазнавав впливу теологічних ідей, не обов'язково сприймаючи їх як такі.¹⁴ Дарвін, наприклад, схоже, не ставив собі запитання, чому процес, на якому він наполягав як на сліпому, має якимось чином автоматично свідчити на користь прогресу. Той факт, що природний добір фактично є теорією прогресивного (можливо, навіть провіденціального) розвитку тією самою мірою, що й спеціальної або просто опортуністичної адаптації, здається, був для нього питанням незаперечної віри. Усе це може поставити запитання про те, чи не є ідіосинкратичний (суто особистий, індивідуальний, своєрідний – прим. перекл.) дарвінський містицизм природи чимось на кшталт таємного богослова!

Дарвінізм і Ламарк

Сумніви в Дарвіні мають довгий родовід, і, хоч би як дивно це не здавалося, Дарвін сам зазнав низки сумнівів. Через десятиліття після публікації «Походження» він опублікував «Походження людини» (1871), де показав ознаки втрати віри в достатність природного добору для досягнення результату. Наприклад, щоб дати послідовне пояснення переходу від мавпи до людини, він звертається в «Походженні» до того, що колись засуджував як ламаркістську єресь. Офіційно засуджувана ламаркіанська ідея про використання/невикористання органів у процесі еволюції тут явно використовується як необхідне доповнення до його власної теорії природного добору.¹⁵ Не дивно, що Дарвін відчував себе в такій розгубленості, пояснюючи передбачуваний перехід від мавпи до (людини). Як нещодавно зазначив «ветеран науки» Джон Гріббін:

«Навіть в космічних масштабах наше існування вкрай малоймовірне. І навіть [складність, що розвивається] не обов'язково передбачає еволюцію інтелекту нашого виду. Після двох мільярдів років еволюції еукаріот знадобився неймовірний збіг обставин, щоб перетворити африканського дереволаза на Homo sapiens».¹⁶

Ширша телеологія

На більш пізньому етапі свого життя Дарвін почав підозрювати, що природні процеси можуть приховувати в собі те, що Томас Гакслі одного разу назвав «ширшою телеологією», прихованою від людства. Понад те, можливо, недостатньо усвідомлюється, що засновники так званого Нового синтезу (Синтетична теорія еволюції – прим. перекл.) на початку 1940-х років аж ніяк не були одностайними в своєму мисленні, незважаючи на поширену думку, що четверо вчених (Фішер, Джуліан Гакслі, Майр та Добжанський) поставили на дарвінізмі безповоротну печатку. Добжанський навіть не був повністю переконаний в тому, що еволюція пояснюється мутацією й природним добором. В своєму огляді їхніх робіт Деніз Каррінгтон-Сміт докладно описує сумніви в тому, як навіть величезний вік Землі може пояснити дуже повільне формування такої кількості різноманітних видів. В якомусь сенсі, підсумовує вона, четверо вчених знали, що їм доведеться сперечатися з доказами. Їхні сумніви «говорили їм про астрономічну кількість часу, який знадобиться для того, щоб відбулася й закріпилася корисна мутація. Однак еволюція шляхом природного добору стала домінуючою парадигмою, і її підтримували скоріше всупереч, ніж завдяки доказам, які поступово з'являлися».¹⁷

Подібні форми амбівалентності (психічний стан роздвоєності, співіснування протилежних відносин або почуттів – прим. перекл.) збереглися й донині. Записуючи реакцію багатьох сучасників, складається враження, що вони готові погодитися з дарвінізмом лише частково. Саме про таку неоднозначну реакцію Річарда Докінза в інтерв'ю Марку Урбану на BBC в програмі Newsnight наприкінці 2019 року. Докінз з гіркотою розповів Урбану, що багато хто погоджується з дарвінізмом, коли говорить одним боком рота, але при цьому розповідає зовсім іншу історію, коли говорить іншим.

Просвітництво й постмодернізм

На тлі нашого постмодерністського світу побоювання Дарвіна здаються одягненими в ореол належної вченості. Як ми тепер розуміємо, філософію Просвітництва, яку Дарвін сприйняв від свого діда Еразма Дарвіна, було підірвано тривожною примарою «квантової заплутаності», що вперше увійшла до нашої суспільної свідомості з оприлюдненням принципу невизначеності Вернера Гейзенберга в 1927 році. З'явилися невизначеність і пробабілізм щоб підірвати уявлення епохи Просвітництва про передбачуваний всесвіт із годинниковим механізмом. Зокрема, ми були змушені визнати, що відомий нам вимір реальності – це всього лише спостережувана, видима частина, але вона, зі свого боку, спирається на невидимі опори субстратної реальності в мікроскопічному квантовому світі, до якого декартівські поняття передбачуваності та зрозумілості просто не можуть бути застосовані.

Отже, горезвісна загадка загадок залишається нерозгаданою: чому на маленькій планеті з окружністю лише 40 233 км мало розвинутися життя в такому разючому протиріччі з навколишнім хаотичним і стерильним мертвим простором? Адже немає жодної точки порівняння між живою й дихаючою Землею, що притулилася в своїй знаменитій зоні Золотоволоски, й нескінченною мертвотністю та безперервною загрозою життю навколишнього Всесвіту. Здається, що ми являємо собою космічний виняток, настільки незвичайний, що потребує окремого від решти Всесвіту пояснення. Дійсно, абсолютна невідповідність в екзистенційному статусі між нашим живим космосом і навколишнім хаосом мертвих планет, що штовхаються, змушує припустити, що розумне життя не могло б розвинутися без якоїсь форми передбачення й супутньої інструментальної сили для реалізації якогось споконвічного бачення шляхом вибіркової відміни законів хаосу, що панують в інших частинах Всесвіту. Отже, постулювання дії випадковості в будь-якому з її заявлених аспектів (природний добір, самоорганізація, атоми, що штовхаються, дивовижним чином зчіплюючись один з одним, і т. ін.) для пояснення глибинної природи речей може являти собою лише відхід вбік від нерозгаданої таємниці. І це однаковою мірою стосується сьогоднішнього дня, як і того, що було запропоновано два тисячоліття тому філософами-атомістами Епікуром та Лукрецієм.

Суть в тому, що логічно неможливо уявити нашу планету як довільне й випадкове скупчення атомів, об'єктів і форм життя – на чому наполягають і стародавній лукреціанізм, і сучасний спадкоємець лукреціанізму – сучасна ортодоксія еволюційної біології, всупереч цілій низці протилежних даних. Навіть якщо ми змушені визнати, що вища інстанція не може бути збагнена в антропоморфних категоріях розуміння, базова повага до балансу ймовірностей має диктувати, що існування такої, нехай і незбагненної, рушійної сили має бути, принаймні, серйозно сприйняте в наших нинішніх бесідах.

Інтелектуальний дизайн

Історично склалося так, що незбагненні тонкощі нашого земного середовища самі по собі розглядалися як емпіричні маркери задуму. Таку концепцію відстоювали багато видатних мислителів стародавнього світу, такі як Платон, Аристотель і Цицерон, чиї висновки лежали в основі європейського мислення аж до століття «Походження видів», коли Вільям Пейлі присвятив цілий том темі дизайну. Вражаюча аналогія Цицерона із сонячним годинником на два тисячоліття випередила знамениту аналогію Пейлі з кишеньковим годинником.¹⁸ Цицерон писав:

«Коли ви дивитеся на картину або статую, ви розумієте, що це витвір мистецтва. Коли ви здалеку стежите за курсом корабля, ви не сумніваєтеся, що його рухом керує майстерний інтелект. Коли ви бачите сонячний або водяний годинник, ви розумієте, що він показує час за задумом, а не випадково. Як же можна уявити, що Всесвіт загалом позбавлений мети й розуму, якщо він охоплює все, включно з самими цими артефактами та їхніми творцями?»¹⁹

Пейлі, звісно, був англіканським єпископом, але приклад Цицерона, на який звернула увагу Ненсі Пірсі, показує, що ідея Розумного задуму – це тією самою мірою спостереження здорового глузду, що й формальна філософська теорія або релігійний догмат, і вона так само зрозуміла більшості стародавніх римлян, як і два тисячоліття потому багатьом жителям сучасного світу. Воно здається інтуїтивно правильним, не потребує формального опрацювання в філософському сенсі, і вже точно не вимагає прихильності до якогось віровчення, щоб зробити його інтелектуально переконливим. Якщо говорити конкретніше: не потрібно бути переконаним християнином, щоб переконатися в переважних пояснювальних перевагах Розумного задуму.