Шия жирафи давно стала улюбленим символом еволюційної теорії. За легендою, в одного з короткошиїх предків жирафи шия була трохи довшою, що допомагало йому дотягуватися до тих місць, куди інші тварини в савані дістатися не могли. Це дало йому перевагу у виживанні, яку він передав своєму потомству. А можливо, самкам жирафів дійсно подобалася його трохи довша шия, що давало йому репродуктивну перевагу. Результат той самий. Він передав свою трохи довшу шию потомству. Так повторюється кілька тисяч разів, і вуаля, у підсумку в роді з'являються 270-кілограмові жирафи з шиями завдовжки 1,8 метра.

Але диявол криється в деталях. В статті, опублікованій в журналі Nature, еволюція карикатурно довгої шиї жирафи відверто характеризується як «головоломка»:

«Для надзвичайної довжини має бути вагома причина, оскільки вона створює труднощі. Серце жирафи мусить перекачувати кров на 2 м вгору до голови, що вимагає високого кров'яного тиску та управління ним, щоб уникнути непритомності чи інсультів. "Він прекрасно до цього пристосований, але це вимагає великих витрат", – каже Роб Сіммонс, вчений-етолог з Університету Кейптауна (ПАР), який не брав участі в дослідженні.

Одна з пануючих теорій свідчить, що жирафи виробили довшу шию, щоб дотягуватися до дерев у пошуках їжі. "В це широко вірять, це дійсно вкоренилося", – каже Сіммонс... [Але] дослідження показали, що жирафи зазвичай харчуються з нижчих рівнів, й високі жирафи не мають більше шансів вижити в посуху, коли конкуренція за їжу найвища. Інша ідея полягає в тому, що жирафи виробили довші шиї для сексуальної конкуренції: самці жирафів беруть участь в жорстоких бійках з розмахуванням шиєю, а довгі шиї привертають самок... Однак у самців шиї не довші, ніж у самок».¹

Викопні фантазми 

Викопні теж не надто допомагають. Німецький генетик Вольф-Еккехард Льонніг провів огляд літератури щодо викопних та еволюції жирафів й повідомив, що існує безліч викопних жирафів та істот, які вважаються або предками жирафів, або близькими родичами цих предків, але чого вперто не видно, то це плавного ряду перехідних викопних від короткошиїх до довгошиїх. Він пише:

«Безперервний ряд викопних видів не веде до жирафи або окапі. "Жирафа та окапі з тропічних лісів Конго вважаються спорідненими групами, походження яких досі не відоме" (Devillers and Chaline 1993, p. 247). Аналогічним чином Starck (1995, стор. 999) зазначає: "Походження Giraffidae спірне". Wesson (1991, стор. 238-239) погоджується з цими твердженнями щодо викопних жирафів таким чином: "Лінія жирафів, що еволюціонувала, не залишала на своєму шляху середніх гілок, і між помірною шиєю окапі та сильно подовженою шиєю жирафи немає нічого, ні живого, ні викопного. Всі декілька різновидів жирафи мають приблизно однакову висоту"».

Окапі, нагадаємо, – це чотириноге копитне, що збереглося до наших днів, зовні мало чим відрізняється від великого оленя. Між ним та жирафом лежить величезна морфологічна прірва.

В 2015 році було заявлено про гучну знахідку скам’янілостей, які повинні були подолати цю прірву. Стаття в журналі Live Science «Скам'янілості віком в 7 млн років показують, як жирафа отримала довгу шию» обіцяла чудо, а провідний дослідник Нікос Солоуніас був лише трохи стриманий. «В нас дійсно є тварина з проміжною [за довжиною] шиєю – це справжня відсутня ланка», - сказав він. Але, як пізніше визнали еволюціоністи, що стоять за цим дослідженням, вони навіть не вважають, що ця тварина, Samotherium major, є прямим предком жирафи.

Розтягування істини

Ба більше, в міру того як дослідники дізнаються дедалі більше й більше про фізіологію жирафи, стає дедалі очевиднішим, що для створення функціонуючої жирафи знадобляться сотні, можливо, навіть тисячі генетичних змін; багато з цих змін мають статися одночасно, щоб істота змогла вижити; й такі різкі зміни мають відбуватися багаторазово протягом мільйонів років.

Так, природний добір міг би втрутитися, щоб зберегти ці скоординовані випадкові мутації, якби вони колись відбувалися, але спочатку повинні були б відбутися ці самі мутації.

Оксфордський біолог Річард Докінз, відомий своїми численними книгами на захист атеїзму та еволюційної теорії, характеризує різницю між шиєю жирафи та його короткошиїм предком як відносно «незначну». Докінз пише: «Шия жирафи має таке ж складне розташування частин, як і в окапі (та, ймовірно, як у короткошийого предка жирафи). Є та сама послідовність із семи хребців [Льонніг заперечує це], кожен з яких забезпечений кровоносними судинами, нервами, зв'язками й групами м'язів. Різниця лише в тому, що кожен хребець набагато довший, а всі пов'язані з ним частини розтягнуті або рознесені пропорційно».²

Тож наскільки складно еволюціонувати?

Характеристика Докінза може сподобатися учневі Дарвіна, але аж ніяк не уважному інженеру або біологу, знайомому з фізіологією жирафи. За словами Льонніга, Докінз «спрощує біологічні проблеми до ступеня, допустимого для еволюційної теорії, але нереалістичного щодо біологічних фактів».

Вражаюча жирафа

Льонніг описує кілька моментів, які потрібно або спроектувати, або перепроектувати, щоб отримати функціонального жирафа від короткошийого предка. По-перше, жирафи, як і корови та багато інших тварин, що пасуться, є жуйними, тобто вони відригують наполовину переварений жом та жують його, перш ніж проковтнути їжу вдруге, що допомагає їм перетравлювати жорстку волокнисту траву й листя. Але для виконання цього трюку жирафі, шия якого заввишки з людину, необхідний «спеціальний м'язистий стравохід», – пояснює Льонніг. Таким чином, це одне із завдань реінжинірингу.

Льонніг наводить ще стільки прикладів, що для всіх них тут не вистачить місця. Його книга «Еволюція довгошиїх жирафів», що спростовує еволюцію жирафів, товста й ґрунтовна. Але він із задоволенням цитує Гордона Реттрея Тейлора, який в своїй книзі «Велика загадка еволюції» коротко виклав деякі проблеми реінжинірингу:

«Спостерігачі XIX століття вважали, що жирафі достатньо розвинути довшу шию й ноги, щоб дотягнутися до листя, чого не могли зробити інші тварини. Але насправді такий ріст створював серйозні проблеми. Жирафі доводилося перекачувати кров до голови на відстань близько 2,4 метри. Вирішенням проблеми стало серце, яке б'ється швидше, ніж зазвичай, і високий кров'яний тиск. Коли жираф опускає голову, щоб попити, він відчуває прилив крові до голови, тому для боротьби з цим довелося створити спеціальний механізм зниження тиску – rete mirabile. Однак набагато більш важковирішуваною проблемою є дихання через 2,4 метрову трубку. Якби людина спробувала це зробити, вона б померла – не стільки від нестачі кисню, скільки від отруєння власним вуглекислим газом. Адже трубка заповниться її відпрацьованим, дезоксигенізованим диханням, і вона вдихатиме його знову й знову. Ба більше, одна з дослідницьких груп встановила, що кров у ногах жирафа перебуває під таким тиском, що вона виривається з капілярів. Як цьому запобігають? Виявилося, що міжклітинні простори заповнені рідиною, яка також перебуває під тиском, що, своєю чергою, зумовлює наявність у жирафа міцної та непроникної шкіри. До всіх цих змін можна додати необхідність вироблення нових рефлексів постави та нових стратегій втечі від хижаків. Очевидно, що довга шия жирафа потребувала не однієї, а багатьох мутацій, причому ідеально скоординованих».³

Персиваль Девіс та Дін Кеньйон переконливо розкривають значення всього цього:

«Одним словом, жирафа являє собою не просто набір окремих ознак, а комплекс взаємопов'язаних адаптацій. Вона зібрана відповідно до загальної конструкції, що об'єднує всі частини в єдиний патерн. Звідки ж узявся такий адаптаційний пакет? Згідно з дарвінівською теорією, жирафа дійшла до свого нинішнього вигляду шляхом накопичення окремих випадкових змін, збережених природним добором. Однак важко пояснити, як випадковий процес може запропонувати природному добору інтегрований пакет адаптацій, та ще й з плином часу. Випадкові мутації можуть адекватно пояснити зміну відносно ізольованої ознаки, наприклад забарвлення. Але для серйозних змін, таких як макроеволюція жирафи з будь-якої іншої тварини, потрібен великий набір скоординованих адаптацій».⁴

Монстр, який виграв у лотерею

Це означає, що якщо ми дотримуємося еволюційної версії розвитку шиї жирафи, то маємо перейти від віри в те, що рід жирафів вигравав у лотерею протягом мільйонів років, до віри в те, що різноманітні пращури цього роду одночасно вигравали в численні лотереї, і їм вдавалося робити це знову й знову.

Щоб зрозуміти величезну різницю, уявіть собі, що президент США вирушає в далеку літню подорож американською глибинкою й купує квиток державної лотереї в кожному з 45 штатів, де є державна лотерея. (Пізніше з'ясовується, що кожен із куплених президентом лотерейних квитків виграв джекпот. Куратори президента пояснюють це «простою удачею», але можна бути впевненим, що лотерейні комісії 45 штатів щось запідозрять і, якщо вони досить сміливі, почнуть розслідування. Вони зроблять обґрунтований висновок про те, що всі ці виграші були якимось чином розіграні на користь президента, тобто підлаштовані з умислом. Бувають великі шанси, а бувають настільки великі й настільки вигідні для когось шанси, що розумні люди починають шукати інші пояснення.

У випадку з жирафою трохи міркувань не завадить. Сліпа еволюція не дивиться вперед й не координує групу змін для отримання якоїсь майбутньої переваги. Вона сліпа й має йти по одному маленькому корисному кроку за раз. Жоден еволюціоніст, наприклад, не вірить, що невелика кількість мегамутацій перетворила сухопутного ссавця на кита.

Але що, якщо для успішного біологічного переходу або навіть просто значного кроку в більшому переході необхідно одночасно безліч змін? Ми знаємо тільки один тип причин, здатних розв'язати таке завдання, і це не просто удача й природний добір. Диво інженерної думки, яким є жирафа, – довга шия й усе інше – було спроектовано з розумом.