Коні висотою всього 38 сантиметрів, 141 вид дерев на одному акрі тропічного лісу — яке вражаюче різноманіття ми спостерігаємо серед живих істот, як варіацій в межах виду, так і величезну кількість різних видів. Більшість з нас вражені дивовижними варіантами кольору, розміру, форми, особливостей та функцій, які ми бачимо серед неймовірного різноманіття живих істот, які прикрашають нашу планету. Чому так багато варіацій?

Першим вченим сучасної епохи відповідь здалася очевидною. Зрештою, ми зазвичай асоціюємо багатство використання кольору та форми, вишукані варіації на тему та різноманітність шедеврів з роботами майстрів своєї справи – митцями. Хіба ми не очікуємо надмірної краси та достатку від Автора Життя, чиї творчі таланти ми ледве відображаємо?

Це неймовірне різноманіття також справило сильне враження на неспокійний молодий розум натураліста-любителя, коли він плавав навколо світу на борту корабля «Бігль» (H.M.S. Beagle).¹

Хоча Чарльз Дарвін знав про докази створення, його більше вразили жорстокість в природі, безперервна боротьба за виживання, з якою зустрічається численні популяції кожного виду в боротьбі за ресурси. Не зрозумівши цієї боротьби за виживання як зіпсутість спочатку гармонійно створеного порядку, Дарвін натомість підняв виживання найсильніших на місце Творця:

«...від природної війни, від голоду та смерті... безпосередньо походження вищих тварин випливає».

Це те, що Дарвін писав, узагальнюючи власну концепцію походження видів шляхом природного добору.²

Природний добір мав миттєвий успіх як нова релігія («релігія без одкровення», якщо використовувати фразу Джуліана Гакслі), й він мав революційний вплив на наш культурний погляд на людину та суспільство («соціальний дарвінізм»). Дійсно, відомий історик-філософ Уілл Дюрант (Will Durant) у своєму недавньому інтерв’ю сказав, що нинішня язичницька ера в історії людства розпочалася в 1859 році з публікацією книги Дарвіна.³

Але, незважаючи на свій успіх як нової культурної релігії, дарвінізм повністю провалився як наукове пояснення походження живого. Дарвін, куди більш кмітливий вчений, ніж більшість його прихильників, сам визнав три основні проблемні сфери: досконалість адаптації, походження варіацій та свідчення скам’янілостей.

Наприклад, розглянемо око, «з усіма його неповторними пристосуваннями», як їх називав Дарвін, яке може пропускати різну кількість світла, фокусуватись на різних відстанях та коригувати сферичні та хроматичні аберації. 

Розглянемо також розщеплення молекул пігменту, яке повинно бути пов'язане з ініціацією нервового імпульсу, й врахуйте, що жоден з цих імпульсів не має жодного значення незалежно від мільйонів нейронів, інтегрованих в інтерпретаційні центри мозку. Кожна з цих особливостей оптичної будови та функції сама по собі є складною рисою, й жоден із окремих компонентів не мав би ніякого «значення для виживання», поки майже всі вони не були б об'єднані у функціонуючу складну цілісність. Недарма Дарвін писав:

«Припустити, що око,... могло б бути сформоване природним добором, здається, мушу визнати, є абсурдним у найвищій мірі».

Проте складові ознаки, окремі частини яких не мали б значення для виживання, є правилом, а не винятком. Легко навести приклади: відправляюча та приймаюча інтерпретації сигналу в механізмах ехо-локації у морської свинки та качкодзьоба, система пуповинна вена – венозна протока (ductus venosus – судина, яка з'єднує пуповинну вену з нижньою порожнистою веною плоду), енолаза/тріозофосфатізомераза/2,3-дифосфогліцеринова кислота в гліколізі, тощо. (без сумніву, ви зможете навести кращі приклади!)

У таких складних структурах ціле набагато більше, ніж сума його частин. Рисам надаються властивості організації, яких вони не мають й не можуть розвивати самостійно – явище, яке ми зазвичай трактуємо як результат творчої діяльності. За допомогою креативного дизайну та організації, наприклад, фосфор, мідь та скло отримали можливість розмовляти, розповідати анекдоти, повідомляти новини та робити інші речі, пов’язані з телебаченням.

Живі істоти також мають властивості організації, які явно перевершують потенціал їх окремих частин. Як нещодавно резюмував Річард Левонтін з Гарварду, організми «...здається, були ретельно й майстерно розроблені».⁴ Він називає «досконалість організмів» і викликом дарвінізму, і, що є більш цікавим, «головним свідченням Верховного конструктора».

Однак, коли складна риса або комбінація є вже складеною, її легко пояснити й навіть детально описати її «придатність» чи значення для виживання. (Це іноді вважають досконалим зразком академічної ерудиції!) Але як виникла риса, рівень пристосованості якої розглядається?

Дарвін вважав, що вона походить від «прямої та непрямої дії умов життя» та «від рівня використання чи невикористання». Таким чином, Дарвін, як і Ламарк (з яким його часто хибно протиставляють), вважав, що довга шия жирафа походить від розтягування шиї в намаганні дістати листя високо на деревах. Видовжена шия, на його думку, давала більше можливостей «пангенезу», що дозволяло успадкувати цю придбану рису.

Відкриття менделівської генетики зробило класичний дарвінізм неможливим на рубежі століть, й неодарвіністи для пояснення походження перейшли з пангенезу на мутації. Екстраполяція в підручниках з мутаційно-відбірного балансу на еволюцію провалила математичні тести 1960-х років, більше шкоди ніж надії на «перспективних монстрів», й шкідливий вплив мутаційного навантаження (генетичного тягаря) відвернув від теорії еволюціоністів в 1970-х роках.⁵ Стівен Гулд продовжує, що з надією в голосі не на «перспективних монстрів», вчені 1980-х років змушені були запитати: «Чи буде нова загальна теорія еволюції?»⁶

Але невдачі схем пангенез + добір, мутації + добір та «перспективні монстри» + добір не означають, що в самій концепції природного добору щось не так. Насправді природний добір прекрасно працює – якщо вид має велику генетичну мінливість, «вбудовану в нього» за планом, метою та спеціальним призначенням. 

Згідно прикладу, який наводив Левонтін, рослини, що ростуть у регіоні, який поступово стає більш сухим, можуть реагувати більш глибоким проростанням коренів й більш товстою восковою кутикулою на своїх стеблах та листі, «але лише якщо їх генофонд містить генетичні зміни довжини кореня або товщини кутикули». Ось чому Левонтін також сказав:

«Хоча більша відносна адаптація веде до природного добору, природний добір не обов'язково веде до більшої адаптації».

Якщо адаптація виникла в спеціальних актах творіння, то природний добір може допомогти пояснити, як створені види розмножувались й наповнювали землю в такому величезному екологічному та географічному різноманітті.

Як маловідомий факт, Едвард Блайт (Edward Blyth) опублікував теорію природного добору за 24 роки до Чарльза Дарвіна.⁷ Чому ім'я Блайта не є відомим? Чому його не поховали у Вестмінстерському абатстві? Можливо, це просто тому, що Блайт був креаціоністом й природному добору він не приписував більше, ніж можна було спостерігати та пояснити науково. Однак дарвіністи зробили природний добір (й пангенез) основою нової релігії, «релігії без одкровення».

Дарвінівська Революція 1859 року не була науковою (про все це вже писали 24 роки раніше); вона була релігійно-філософською. Насправді дарвінські фанатики перетворили природний добір у науковий абсурд.

Викопні дані свідчать про це найбільш чітко. Дарвін — той самий вчений, який визнав, що як пангенез, так і складні адаптації є «труднощами в поясненні “літопису скам’янілостей” — чи не найбільш очевидними й серйозними запереченнями» проти екстраполяції природного добору на еволюцію скам’янілостей. Враховуючи бідність викопних даних свого часу, Дарвін намагався вирішити конфлікт між своєю теорією та викопними фактами «недосконалістю геологічних даних».

Девід Рауп зі знаменитого Чиказького польового музею (Chicago's Field Museum):

«Що ж, ми прожили приблизно 120 років після Дарвіна і знання про скам'янілості значно розширилися».⁸

Чи ця безліч нових даних відкрила для нас «відсутні перехідні ланки», які сподівалися знайти дарвіністи? 

«...за іронією долі, – каже Рауп, – у нас є ще менше прикладів еволюційного переходу, ніж за часів Дарвіна. Під цим я маю на увазі, що деякі класичні приклади дарвінівської еволюції [sic] в скам'янілостях – як еволюція коня в Північній Америці – повинна бути відкинута або змінена в результаті отримання більш детальної інформації».

Замість того, щоб створити зв’язки в гіпотетичному еволюційному ланцюжку, багатство викопних даних послужило лише для окреслення меж між створеними родами. Як говорить Гулд (Gould), наше вміння чітко класифікувати як живі, так і викопні види використовуючи однакові критерії, «чудово відповідає принципам креаціонізму». «Але як, – запитує він, – поділ органічного світу на розрізнені категорії можна обґрунтувати еволюційною теорією, яка проголошувала невпинні зміни як фундаментальний факт природи?»⁹

«...у нас все ще є скам'янілості, які справді демонструють зміни, – каже Рауп, – але такі, які можна розглядати як наслідок природного добору». Зміни, які ми бачимо – це просто варіації в межах створених родів плюс вимирання. Насправді Рауп визнає, що вимерлі форми життя здаються настільки ж придатними для виживання, як і ті, що вижили. Невдахи, стверджує він, не були повільно витіснені «виживанням найсильніших»; скоріш за все, вони стали жертвами примх випадковості або катастрофи, свого роду «виживання найщасливіших». Креаціоністи, які давно визнали руйнівні наслідки Всесвітнього потопу, не вражені тим, що факти нарешті викликали інтерес у еволюціоністів до «теорії катастрофи» та «неокатастрофізму».

Дарвінівська еволюція з самого початку суперечила фактам адаптації, генетики та палеонтології. Отже, що було покладено в основу цієї революційної ідеї та її скорого прийняття? За словами Стівена Гулда та Найлза Елдріджа (Stephen Gould, Niles Eldredge):

«Філетичний градуалізм [поступова еволюція] був апріорним твердженням з самого початку – його ніколи не «бачили» в скам'янілостях; він виражав культурні та політичні упередження лібералізму XIX століття».¹⁰

На думку Карла Маркса, було цікаво спостерігати як «конкурентоспроможність» Англії ХІХ століття добре вписувалася (і, можливо, обґрунтовано) в природний закон «виживання найсильніших», завдяки англійським вченим.

В умовиводах дарвіністів навіть еволюцію взаємовідносин між людьми можна пояснити їхньою теорією.

Креаціоністи визнають марність перенаселення та запеклу боротьбу за виживання в сучасному світовому порядку. Але, на відміну від еволюціоністів, креаціоністи не розглядають ці процеси як засіб творіння. Скоріше вони відображають зіпсованість створеного порядку, який є наслідком гріха людини. Насправді саме насильство, яке наповнило землю, спричинило суд і очищення Потопом (Буття 6:5).

На тлі створення, деградації та катастрофи природний добір відіграє кілька позитивних ролей у нашому сучасному світі. З одного боку, природний добір діє як гальмо для сповільнення виродження генетичної інформації, спричиненої мутаціями. З іншого боку, добір (поряд із генетичним зсувом та вибором середовища існування) допомагає кожному створеному виду підтримувати різноманітні спеціалізовані підтипи в різноманітних та мінливих умовах. 

За словами Дарвіна, природний добір, хоча й не пояснює «походження видів», все ж допомагає пояснити «збереження обраних рас у боротьбі за життя» (друга половина заголовку його книги).

Як сказав Левонтін:

«...природний добір у довгостроковій перспективі, схоже, не покращує шансів на виживання виду, а просто дозволяє йому йти в ногу з постійно мінливим середовищем».

Відома функція збереження природного добору, що спостерігається, не є настільки привабливою, як гіпотетична, креативна функція, покладена на нього еволюціоністами, однак він насправді відіграє важливу роль та є спостережуваним. Природний добір – це не погана наука, хоча він лежить в основі поганої релігії.

Без сумніву, Рауп досить жорстко, з легкою ноткою згоди, заявляє:

«Тож природний добір як процес є нормальним. Ми також майже впевнені, що він продовжується в природі, хоча яскраві приклади напрочуд рідкісні».

Що б подумав Дарвін, якби дізнався, що креаціоністи зараз вважають його теорію більш корисною, ніж деякі провідні еволюціоністи? 

Проте для креаціоністів природний добір й боротьба за виживання закінчаться, коли Христос повернеться. «І замешкає вовк із вівцею,... не вчинять лихого та шкоди не зроблять... бо земля буде повна пізнання Господнього так, як море вода покриває!» (Ісаї 11: 6-9).