Скільки років існує Земля і життя на ній? Будь-який школяр відповість нині майже не замислюючись: чотири з половиною мільярди. Але хто перший дав таку цифру? Хто виміряв ці роки і яким фізичним приладом? Виявляється, єдиний метод, який дійсно зводиться до якихось вимірів і розрахунків і дає подібні цифри – це радіометричний. 

Цікаво, що розмови про мільйони років почалися задовго до радіометрії й лише «підтвердилися» нею згодом. Теорія еволюції, прийнята буквально «на ура» і без будь-якої перевірки, «дала» геологам і палеонтологам завдання: час вважати тепер мільйонами років, щоб усім живим істотам вистачило часу перетворюватися в більш складні форми спокійно й неспішно. Саме цим і пояснюється існування одного з методів датування: послідовність організмів визначається віком порід, в яких виявлені скам'янілі рештки, а відносний вік порід визначається послідовністю знайдених в них решток організмів. Виходить своєрідне порочне коло.

«Вся поверхня землі покрита численними шарами осадових порід і, хоча послідовність цих шарів не зовсім однакова в різних районах планети, вважається, що ці шари відповідають різним тимчасовим періодам еволюційного розвитку біосфери. Гіпотеза про таку відповідність з'явилася як наслідок поширення ідей теорії еволюції в палеонтології й ґрунтується на тому реальному факті, що для різних верств характерні різні види скам'янілих решток колись живих організмів, які зустрічаються в них. 

Було висловлено припущення, що така послідовність характерних для розміщених один за другим шарів являє собою літопис послідовного розвитку тваринного світу від одних (нібито – примітивних) форм життя до інших (відповідно – більш розвинених).

Ідея настільки була до речі, що стало вважатися моветоном замислюватися про те, якщо розвиток життя відбувався плавно від одних форм до інших, то чому тоді:

• взагалі можна спостерігати будь-які шари з різкими межами замість плавного зменшення представників одних і переважання інших видів?
• представники кожного з видів, які раніше не зустрічалися, з'являються в літописі скам'янілостей відразу у величезних кількостях і в остаточно сформованому вигляді без будь-яких попередніх перехідних форм?
• багато видів скам'янілостей, що зустрічаються в більш ранніх шарах, нітрохи не простіше багатьох «більш пізніх» видів?

Візьмемо для прикладу найперший з геологічних шарів, в якому можна виявити скам'янілості – кембрійський. Характерними представниками цього шару є трилобіти – «родичі» сучасних раків і омарів. Ніяких напів-трилобітів чи недо-трилобітів, та й взагалі чого б то не було, що хоча б віддалено нагадує предків трилобітів ні в найнижчому шарі, ні на межі шарів виявити так і не вдалося. 

Трилобіти з'являються в геологічній колоні у величезних кількостях в уже цілком сформованому вигляді. Їхні кінцівки забезпечують тваринам необхідну рухливість. Дивовижної конструкції жорсткий панцир дозволяє при необхідності згортатися клубком, захищаючи вразливе черевце. Але найбільш вражаючим є те, що трилобіти мають цілком сформовані повноцінні органи зору – очі. Зір, насправді, вважається однією з найскладніших функціональних можливостей живих організмів...

Однак, незважаючи на те, що перераховані факти є загальновідомими, більшість сучасних геологів продовжують стверджувати, що вік кембрійських порід становить 500-570 мільйонів років, про що свідчить наявність в цих породах трилобітів. Палеонтологи ж, в свою чергу, вважають, що трилобіти існували 500-570 мільйонів років тому, бо цей різновид скам'янілостей знаходять в кембрійських породах. І ні перші, ні другі вперто не помічають ні порочного кола в системі доказів, ні того факту, що сама ця система ґрунтується всього лишень на припущенні, яке так і не отримало свого підтвердження».¹

Вийти з порочного кола і зберегти віру в мільйони років вченим допомогла радіометрія. Що ж реального вона показала? Люди, далекі від цієї сфери, навіть не уявляють, наскільки суперечливі й неузгоджені ці дані. Публікуються лише ті дати, які відповідають припущенням геологів, інші ж просто замовчуються або відкидаються.

«Людина 1470» Річарда Лікі (Людина рудольфійська аюо Homo rudolfensis) – вимерлий «найстаріший» вид людей, що являє собою (згідно з традиційними уявленнями) перехідний ступінь до людини сучасної. Жила 2,4-1,78 млн років тому) при використанні тих самих зразків, того самого обладнання, за участю тих самих лаборантів «отримала» вік в межах від 220 мільйонів років до 2,6 мільйони років... 

Інші опубліковані результати показали, що за методом «вуглець-14» вік шерстинки мамонта визначили як 26 000 років, а вік торфу, в якому був знайдений мамонт, – як 5600 років».² Тим самим методом «вуглець-14» живим равликам виявилося... 27 000 років!³

Справа в тому, що радіометрія – не є абсолютним методом датування. У ній закладена систематична похибка. Вона завжди буде спотворювати результат в бік завищення віку. Метод заснований на вимірюванні концентрації двох радіоактивних ізотопів або елементів, один з яких перетворюється в інший в результаті розпаду. При цьому робиться зовсім некоректне припущення, ніби дочірній елемент в первісній породі зовсім не існував, хоча він якраз найбільш стійкий.

В той самий час існують серйозні свідчення щодо молодого віку Землі й сонячної системи. По-перше, розрахувавши співвідношення концентрацій різних солей, що виносяться річками в океани, навіть допускаючи абсолютно прісні води в первісному океані, ми отримуємо тисячі, принаймні мільйони років (для різних солей), але аж ніяк не мільярди. Якщо ж океан був спочатку солоним, то вік його набагато молодший. 

По-друге, швидкість зменшення магнітного поля Землі, виміряного вперше 150 років тому, така, що вже 10 000 років тому на Землі не могло б виникнути життя – така велика була б сила цього поля. По-третє, на поверхню Землі осіло дуже мало метеоритного пилу. Швидкість осідання й склад його відомі й дають нам тривалість осідання також порядку декількох тисяч років.

Що стосується віку всього Всесвіту, то його було прийнято визначати на підставі такого ж умовного припущення. Вважалося, що Всесвіт розбігається після «великого вибуху», а швидкість розбігання намагалися встановити по так званому «червоному зсуву» – зміни частоти випромінювання зірок. Однак складна впорядкована будова зоряних систем ніяк не схожа на уламки, що розлітаються. Розподіляються ці «уламки» вкрай нерівномірно. 

Нарешті, фонове випромінювання, яке вважалося відблиском «великого вибуху», рівномірне в усіх напрямках, тому й не може більше вважатися наслідком вибуху й називатися «реліктовим».

Одне можна припустити з найбільшою ймовірністю: увесь цей прекрасний, дуже складний Всесвіт повинен був виникнути самим простим і зрозумілим способом – Божим створенням. Інші його загадки можна буде набагато простіше пояснити, якщо це припущення взяти за основу пояснення світобудови.