Самозародження життя
Категорії / Еволюціонізм / Самозародження життя / Спроба верифікації теорії самозародження життя в експериментах

Спроба верифікації теорії самозародження життя в експериментах

Автор:

У процесі становлення і синтетичного розвитку концепції самозародження життя переважали умоглядні гіпотези, які, проте, періодично чергувалися з експериментальними спробами довести або спростувати можливість самозародження. Крім класичних дослідів Реді і Пастера, експерименти з перевірки самозародження проводилися італійським абатом Л. Спалланцані (1729-1799) – він першим довів неможливість самозародження у мікроорганізмів, російським вченим М. М. Тереховським, хіміком Гей-Люссаком, біологом Ф. Пуше та іншими дослідниками. Але навіть блискучі досліди Пастера не поклали кінець науковим суперечкам про самовільне виникнення життя.

Каменем спотикання виявилося якесь абстрактне поняття «живої речовини», в яке теоретики вкладали неоднозначний зміст. Ще Парацельс і Ван Гельмонт згадували про нього як «дух життя» в своєму вченні про «археї». Це ж поняття фігурувало й у прихильників віталістичної концепції у вигляді «життєвої сили».

До цього поняття в ХХ ст. повернулися і вчені в СРСР. Проблема самозародження отримала тут подальший розвиток в працях академіка АМН СРСР О.Б. Лепешинської (1871-1963), що спиралася на гіпотезу А.І. Опаріна, народжену в умовах марксистсько-ленінської філософії і матеріалістично орієнтованої науки СРСР. Вона визнавалася в країні безумовно, оскільки не тільки підтверджувала, але й сама ініціювала існування фундаментальної методологічної парадигми, що породила, зокрема, хворобливо-маячні ідеї О.Б. Лепешинської про «живу речовину».

Лепешинська, претендуючи на створення «нової клітинної теорії», неодноразово закликала «ще і ще раз подивитися, чи не гніздиться ідеалізм де-небудь в забутому куточку науки»,1 не усвідомлюючи, що сама вона проповідувала той самий ідеалізм, але в його атеїстичній формі.

Лепешинська постійно вказувала на велику прогалину в роботі Ч. Дарвіна, оскільки він не вивчав еволюцію клітини. Необхідно зауважити, що, на думку сучасного американського вченого Майкла Біхі, в середині ХІХ ст. для Дарвіна і для будь-якого іншого вченого клітина була «чорним ящиком».2 Інший вчений – Майкл Дентон вважав, що «зрозуміти клітину можна тільки, збільшивши її в мільярд разів».3 Дарвін, зрозуміло, нічого цього бачити не міг, так само як і Рудольф Вірхов, який висунув відоме положення «всяка клітина з клітини».

Як приклад занадто поспішної акцепціі ідеї «живої речовини» показова думка фахівця еволюційної школи В.Л. Рижкова (1896-1976) – найбільшого вірусолога XX ст. Він заявляв: 

«Штучну амебу можна отримати лабораторним шляхом, це не викликає у мене сумнівів...». 

В. Л. Рижков запропонував вірус в якості первинного матеріалу, вважаючи, що «вірусні білки найбільше підходять під поняття «жива речовина».4 Говорячи про ймовірну примітивність амеби, звернемося до висловлювання професора Оксфордського університету Річарда Докінза: 

«Ядро кожної клітини містить цифрову кодовану базу даних, більшу, ніж всі 30 томів Британської енциклопедії. А ДНК деяких видів амеб, яких ми несправедливо називаємо "найпростішими", містять тисячу таких томів».5 

Експериментальні досліди О.Б. Лепешинської з розвитку клітини з «живої речовини», як відомо, виявилися некоректними і канули в небуття.

Прихильники виникнення життя абіотичним шляхом опираються на вислів: 

«Якщо життя одного разу само себе створило, то не повинно бути занадто важким створити його знову».6 

За всю багатовікову історію вивчення питання про походження життя, четвертою, за рахунком, серйозною загальновизнаною спробою експериментально вирішити цю проблему (після Реді, Спаланцані і Пастера) був дослід Стенлі Міллера. 

У 1953 році американський біохімік Стенлі Міллер провів ряд експериментів з синтезу амінокислот в умовах передбачуваної первинної атмосфери Землі. В цих експериментах було отримано ряд органічних сполук, які містяться і які не містяться в білках. Однак при цьому не згадується, що Міллер використовував холодильний сепаратор, що дозволяє видаляти продукти розпаду із зони реакції.7 На первісній Землі наявність подібного механізму дуже сумнівна. 

Крім того, акцентуємо увагу на виключно важливому гносеологічному аспекті. Отримані Міллером сполуки: аденін, гліцин, глутамінова кислота і прості цукри – живими істотами не були.

Після Міллера Л. Орджел синтезував прості нуклеїнові кислоти, але вони теж не були живими організмами. Проте завдяки цим дослідам теорія Опаріна-Холдейна про первинні коацервати або ж «величезні молекули» як першооснову життя отримала, нібито, експериментальне підтвердження. Залишалося і до сих пір залишається незрозумілим тільки те, як від складних органічних сполук, хоч в умовах природи, хоч в умовах експерименту, перейти до простих живих організмів.8 

За 50 років, що пройшли після експерименту Міллера, було проведено багато схожих і похідних від нього дослідів, науковий зміст яких в кінцевому підсумку виявився в наступному: 

«Спільні зусилля вчених швидше призвели до ясного розуміння невичерпності питання про виникнення життя на Землі, ніж дали відповідь на нього . В даний час будь-яке обговорення основних теорій або експериментів в цій галузі або заходить в глухий кут, або закінчується визнанням вчених у власному безсиллі».9

Відзначимо, що це висловлювання було зроблено на тлі того факту, що автор незадовго до цього провів ряд успішних експериментів по синтезі білку з мономерів. Особливо складну роботу виконав М. Ейген, що представив схему розвитку простої живої системи. Однак сам Ейген визнавав, що його «проста» система досить складна і складається з цілого компоненту білкових молекул і РНК.10 

Отже, всі вищезгадані досліди, при всій геніальності і кардинальній важливості виявлення в їхніх рамках законів і властивостей навколишнього матеріального світу, питання про походження живого з неживого не вирішили.

Р. Брукс, провідний фахівець в галузі створення систем «ШІ» (штучного інтелекту) і «ШЖ» (штучного життя), критично оцінюючи досягнення цих програм, пише: 

«Вважається, що невдача спіткала обидві галузі, оскільки вони не привели до досягнення обіцяної грандіозної мети. В рамках цих програм не вдалося створити жодного механізму, який б не відрізнявся від живих організмів. ШІ не вдалося навіть імітувати найпростішу тварину, а ШЖ не може відтворити складність найпростіших форм життя».11

Таким чином, онтологічні переваги гіпотези Опаріна складаються в прикритті процесу появи життя мільйонами неконтрольованих наукою років. Крім цього, гіпотеза Опаріна застрахована уточненням про те, що в даний час процес неможливий через те, що всі екологічні ніші зайняті іншими живими істотами.12


З монографії Шустова О.Б., Сидоров Г.Н. Эволюционизм и креационизм: наука или философия? // Омск, 2009, стор. 21-26

Читайте Креацентр Планета Земля в Telegram и Viber, щоб бути в курсі останніх новин.

Вас також може зацікавити:

Посилання:

  1. Лепешинская О.Б. Происхождение клеток из живого вещества. – М.: Правда, 1951. – С. 7.

  2. Behe M. J. Darwin’s Black Box: The Biochemical Challenge to Evolution. New York: Free, 1996.

  3. Denton Michael, Evolution: A Theory in Crisis. (Bethesda: Adler& Adler, 1986). – P. 328, 342.

  4. Рыжков В.Л. Выступление на совещании по проблеме живого вещества и развития клеток 22–24 мая 1950 г.: стенографический отчет. – М.: Изд-во АН СССР, 1951. – С. 112.

  5. Dawkins R., The Blind Watchmaker (New York: W.W. Norton & Co., 1987). – P. 17–18.

  6. Бернал Д.Д. Возникновение жизни. – М.: Наука, 1969. – 391 с

  7. Sean Henahan. An interview with Dr. Stanley L. Miller, University of California, 1996. – P. 9.

  8. Сидоров Г.Н., Шустова О.Б. Философия теорий эволюции. – СПб.: ЛиСС, 2003. – 63 с.

  9. Dose K.“The Origin of Life: More Questions Than Answers”, Science Review 13 (1988). – P. 384.

  10. Эйген М. Самоорганизация материи и эволюция биологических макромолекул. – М.: Мир, 1973. – 215 с.

  11. Brooks R., The relationship between matter and life // Nature, (2001). – P. 409–411.

  12. Сидоров Г.Н., Шустова О.Б. Гносеологический анализ вопроса о происхождении жизни // Естественные науки и экология / ОмГПУ. – Вып. 6. – Омск, 2001. – С. 291.