Основи креаціонізму
Креацентр > Статті > Основи креаціонізму > Спроба верифікації теорії самозародження життя в експериментах

Спроба верифікації теорії самозародження життя в експериментах

У процесі становлення і синтетичного розвитку концепції самозародження життя переважали умоглядні гіпотези, які, проте, періодично чергувалися з експериментальними спробами довести або спростувати можливість самозародження. Крім класичних дослідів Реді і Пастера, експерименти з перевірки самозародження проводилися італійським абатом Л. Спалланцані (1729-1799) – він першим довів неможливість самозародження у мікроорганізмів, російським вченим М.М. Тереховським, хіміком Гей-Люссаком, біологом Ф. Пуше та іншими дослідниками. Але навіть блискучі досліди Пастера не поклали кінець науковим суперечкам про самовільне виникнення життя.

Каменем спотикання виявилося якесь абстрактне поняття «живої речовини», в яке теоретики вкладали неоднозначний зміст. Ще Парацельс і Ван Гельмонт згадували про нього як «дух життя» в своєму вченні про «археї». Це ж поняття фігурувало й у прихильників віталістичної концепції у вигляді «життєвої сили».

До цього поняття в ХХ ст. повернулися і вчені в СРСР. Проблема самозародження отримала тут подальший розвиток в працях академіка АМН СРСР О.Б. Лепешинської (1871-1963), що спиралася на гіпотезу А.І. Опаріна, народжену в умовах марксистсько-ленінської філософії і матеріалістично орієнтованої науки СРСР. Вона визнавалася в країні безумовно, оскільки не тільки підтверджувала, але й сама ініціювала існування фундаментальної методологічної парадигми, що породила, зокрема, хворобливо-маячні ідеї О.Б. Лепешинської про «живу речовину».

Лепешинська, претендуючи на створення «нової клітинної теорії», неодноразово закликала «ще і ще раз подивитися, чи не гніздиться ідеалізм де-небудь в забутому куточку науки» ¹, не усвідомлюючи, що сама вона проповідувала той самий ідеалізм, але в його атеїстичній формі.

Лепешинська постійно вказувала на велику прогалину в роботі Ч. Дарвіна, оскільки він не вивчав еволюцію клітини. Необхідно зауважити, що, на думку сучасного американського вченого Майкла Біхі, в середині ХІХ ст. для Дарвіна і для будь-якого іншого вченого клітина була «чорним ящиком» ². Інший вчений – Майкл Дентон вважав, що «зрозуміти клітину можна тільки, збільшивши її в мільярд разів» ³. Дарвін, зрозуміло, нічого цього бачити не міг, так само як і Р. Вірхов, який висунув відоме положення «всяка клітина з клітини».

Як приклад занадто поспішної акцепціі ідеї «живої речовини» показова думка фахівця еволюційної школи В.Л. Рижкова (1896-1976) – найбільшого вірусолога XX ст. Він заявляв: «Штучну амебу можна отримати лабораторним шляхом, це не викликає у мене сумнівів ...». В.Л. Рижков запропонував вірус в якості первинного матеріалу, вважаючи, що «вірусні білки найбільше підходять під поняття «жива речовина» ⁴. Говорячи про передбачувану примітивність амеби, звернемося до висловлювання професора Оксфордського університету Річарда Докінза: «Ядро кожної клітини містить цифрову кодовану базу даних, більшу, ніж всі 30 томів Британської енциклопедії. А ДНК деяких видів амеб, яких ми несправедливо називаємо «найпростішими», містять тисячу таких томів» ⁵. Експериментальні досліди О.Б. Лепешинської з розвитку клітини з «живої речовини», як відомо, виявилися некоректними і канули в небуття.

Прихильники виникнення життя абіотичним шляхом опираються на вислів: «Якщо життя одного разу само себе створило, то не повинно бути занадто важким створити його знову» ⁶. За всю багатовікову історію вивчення питання про походження життя, четвертою, за рахунком, серйозною загальновизнаною спробою експериментально вирішити цю проблему (після Реді, Спаланцані і Пастера) був дослід С. Міллера. У 1953 році американський біохімік С. Міллер провів ряд експериментів з синтезу амінокислот в умовах передбачуваної первинної атмосфери Землі. В цих експериментах було отримано ряд органічних сполук, які містяться і які не містяться в білках. Однак при цьому не згадується, що Міллер використовував холодильний сепаратор, що дозволяє видаляти продукти розпаду із зони реакції ⁷. На первісній Землі наявність подібного механізму дуже сумнівна. Крім того, акцентуємо увагу на виключно важливому гносеологічному аспекті. Отримані Міллером сполуки: аденін, гліцин, глутамінова кислота і прості цукри – живими істотами не були.

Після Міллера Л. Орджел синтезував прості нуклеїнові кислоти, але вони теж не були живими організмами. Проте, завдяки цим дослідам теорія Опаріна - Холдейна про первинні коацервати, або ж «величезні молекули», як першооснову життя отримала, нібито, експериментальне підтвердження. Залишалося і до сих пір залишається незрозумілим тільки те, як від складних органічних сполук, хоч в умовах природи, хоч в умовах експерименту, перейти до простих живих організмів ⁸. За 50 років, що пройшли після експерименту Міллера, було проведено багато схожих і похідних від нього дослідів, науковий зміст яких в кінцевому підсумку виявився в наступному: «Спільні зусилля вчених швидше призвели до ясного розуміння невичерпності питання про виникнення життя на Землі, ніж дали відповідь на нього . В даний час будь-яке обговорення основних теорій або експериментів в цій галузі або заходить в глухий кут, або закінчується визнанням вчених у власному безсиллі» ⁹.

Відзначимо, що це висловлювання було зроблено на тлі того факту, що автор незадовго до цього провів ряд успішних експериментів по синтезі білку з мономерів. Особливо складну роботу виконав М. Ейген, що представив схему розвитку простої живої системи. Однак сам Ейген визнавав, що його «проста» система досить складна і складається з цілого компоненту білкових молекул і РНК ¹⁰. Отже, всі вищезгадані досліди, при всій геніальності і кардинальній важливості виявлення в їхніх рамках законів і властивостей навколишнього матеріального світу, питання про походження живого з неживого не вирішили.

Р. Брукс, провідний фахівець в галузі створення систем «ШІ» (штучного інтелекту) і «ШЖ» (штучного життя), критично оцінюючи досягнення цих програм, пише: «Вважається, що невдача спіткала обидві галузі, оскільки вони не привели до досягнення обіцяної грандіозної мети. В рамках цих програм не вдалося створити жодного механізму, який б не відрізнявся від живих організмів. ШІ не вдалося навіть імітувати найпростішу тварину, а ШЖ не може відтворити складність найпростіших форм життя»¹¹.

Таким чином, онтологічні переваги гіпотези Опаріна складаються в прикритті процесу появи життя мільйонами неконтрольованих наукою років. Крім цього, гіпотеза Опаріна застрахована уточненням про те, що в даний час процес неможливий через те, що всі екологічні ніші зайняті іншими живими істотами ¹².




З монографії Шустова О.Б., Сидоров Г.Н. Эволюционизм и креационизм: наука или философия? // Омск, 2009, стор. 21-26


Посилання:

  1. Лепешинская О.Б. Происхождение клеток из живого вещества. – М.: Правда, 1951. – С. 7.
  2. Behe M. J. Darwin’s Black Box: The Biochemical Challenge to Evolution. New York: Free, 1996.
  3. Denton Michael, Evolution: A Theory in Crisis. (Bethesda: Adler& Adler, 1986). – P. 328, 342.
  4. Рыжков В.Л. Выступление на совещании по проблеме живого вещества и развития клеток 22–24 мая 1950 г.: стенографический отчет. – М.: Изд-во АН СССР, 1951. – С. 112.
  5. Dawkins R., The Blind Watchmaker (New York: W.W. Norton & Co., 1987). – P. 17–18.
  6. Бернал Д.Д. Возникновение жизни. – М.: Наука, 1969. – 391 с
  7. Sean Henahan. An interview with Dr. Stanley L. Miller, University of California, 1996. – P. 9.
  8. Сидоров Г.Н., Шустова О.Б. Философия теорий эволюции. – СПб.: ЛиСС, 2003. – 63 с.
  9. Dose K.“The Origin of Life: More Questions Than Answers”, Science Review 13 (1988). – P. 384.
  10. Эйген М. Самоорганизация материи и эволюция биологических макромолекул. – М.: Мир, 1973. – 215 с.
  11. Brooks R., The relationship between matter and life // Nature, (2001). – P. 409–411.
  12. Сидоров Г.Н., Шустова О.Б. Гносеологический анализ вопроса о происхождении жизни // Естественные науки и экология / ОмГПУ. – Вып. 6. – Омск, 2001. – С. 291.

Вас також може зацікавити: