«Наука, або, скоріше, наукове ставлення, несумісне з релігійною вірою», – пише британський філософ Джон Ворролл.¹ Для таких мислителів, як Ворролл, війна між наукою й релігією¹ загальновизнаний факт. Як відомо висловився ерудит ХІХ століття Джон Вільямс Дрейпер, «історія науки – це не просто запис окремих відкриттів; це оповідь про конфлікт двох протиборчих сил: експансивної сили людського інтелекту, з одного боку, і тиску, спричиненого традиційною вірою та людськими інтересами, з іншого».² У цьому зіткненні наука – переможець, а віра – переможений.

Такою є точка зору тих, хто обстоює «саєнтизм» – твердження, що наука забезпечує чудовий – або винятковий – засіб отримання знань. З цього погляду, наука – єдина дисципліна, яка може похвалитися самокоригувальним методом, великими підтвердженнями, масштабним технологічним застосуванням, неперевершеною силою досягнення консенсусу й чітким записом про історичний прогрес. Секрет цих переваг, очевидно, полягає в емпіричному методі. При широкому застосуванні цей метод підтримує свого роду світське кредо:

«Емпіризм – це шлях. Наука – істина. Секуляризм – життя»

Але, всупереч цьому віровченню, сама наука суперечить саєнтизму. Виявляється, наука залежить від віри, надії та любові – чеснот, що виходять за межі емпіричної сфери, які дуже близькі до релігійного життя та віри.

Два види саєнтизму

Перш ніж з'ясувати, чому це так, необхідно провести невелику відмінність. Як і в політиків, у саєнтизму є два види: грубий і стриманий. Загалом, грубий саєнтизм – це думка, що фактичні твердження добре підтверджених наукових теорій є єдиними переконаннями, придатними для раціональних та інформованих дорослих. Звучить заманливо: це обіцянка непорушного набору істин, підтверджених емпіричними даними й підкріплених науковою об'єктивністю.

Єдиний недолік полягає в тому, що ця точка зору помилкова. Насправді, його недолік в тому, що він пожирає сам себе: заява, що «фактичні твердження добре підтверджених наукових теорій є єдиними переконаннями, придатними для раціональних та поінформованих дорослих», сама по собі не є твердженням жодної добре підтвердженої наукової теорії. Насправді, це взагалі не наукове твердження. Це розпорядче твердження про те, у що має вірити раціональна та поінформована доросла людина, а не опис (або модель) фізичного світу. Грубий саєнтизм – це епістемологічне твердження, що маскується під фізичний факт. Таким чином, ця точка зору не витримує власного стандарту раціональності. Вона падає на свій власний меч.

А як щодо стриманого саєнтизму? В загальних рисах цей погляд говорить, що наука є привілейованим способом пізнання. Інші царини дослідження, як-от теологія, іноді натрапляють на прозріння, але наука – найкраща, найраціональніша, найобґрунтованіша. Якщо доводиться обирати між тим, що стверджує генетик, і тим, що говорить священик, краще вибрати вченого.

Що можна сказати про стриманий саєнтизм? За іронією долі, навіть такий приглушений погляд суперечить самій науці. Адже при уважному розгляді питання ми бачимо, що наука залежить від віри, надії та любові. Давайте розглянемо, яким чином.

Віра керує судженням

По-перше, віра. В науці віра – це зобов'язання, оскільки вчені довіряють практикам (або способам мислення), які виходять далеко за межі емпіричних даних. Віра особливо важлива в так званій «реалістичній науці», що намагається зрозуміти глибинну структуру (або давнє минуле) світу природи, яка лежить за межами нашого безпосереднього й неусвідомленого чуттєвого досвіду.

Щоб переконатися в цьому, розглянемо знамениту проблему «недостатньої детермінації» (недовизначеність – це концепція, згідно з якою наявних доказів може бути недостатньо, щоб визначити, яка з кількох конкуруючих теорій або гіпотез є істинною – прим. перекл.). В реалістичній науці теорії завжди виходять за рамки даних. (Якби це було не так, вони були б простим переказом даних). Але оскільки теорії виходять за рамки даних, емпіричні факти самі по собі не можуть визначити, яка теорія істинна. Безліч теорій сумісні з фактами. (Таким чином, факти «недовизначають», яка теорія правильна). Як же вчені знаходять правильну? Вони звертаються до таких позаемпіричних чинників, як простота, елегантність, узгодженість, плідність, об'єднавча сила, незалежна перевірка, об’єм пояснення, передбачуваність тощо. Вчені-реалісти вважають, що теорія з правильним поєднанням і ступенем цих чинників має частку істини.

Ось чому, наприклад, вчені вважають, що в центрі нашої Сонячної системи розташоване Сонце, а не Земля. Складні геоцентричні моделі так само сумісні з фізичними фактами, як і геліоцентризм. Але геоцентризм спирається на незграбні теоретичні особливості, такі як епіцикли всередині епіциклів. Геліоцентрична модель не вимагає таких особливостей, що робить її набагато простішою та елегантнішою.

Знову ж таки, обидві моделі пояснюють (або передбачають) фактичні дані; вони перебувають в емпіричному глухому куті. Вчені віддають перевагу геліоцентризму через його неемпіричні чинники. В реалістичній науці ці чинники не просто інструментально корисні; вони є «істиннотропними» (truth-tropic, тобто чутливими до того, як насправді влаштований світ, – прим. перекл.), які спрямовують вчених до правильного опису реальності. Ба більше, обґрунтування цих чинників лежить не в фізичному світі, оскільки вони керують тим, як вчені осмислюють сам фізичний світ. Вчені приймають їх як акт віри, що виходить за рамки емпіричного. Без цієї віри реалістична наука чахне.

Надія сприяє успіху

Що таке надія? В певному сенсі, надія – це просто впевненість й довіра до майбутнього. В реалістичній науці надія незамінна. Розглянемо один приклад: практично всі вчені вірять, що той чи інший експериментальний результат, повторений незліченну кількість разів у минулому, підтвердиться й завтра за точно таких самих експериментальних умов. Але на якій підставі?

Цілком очевидно, що вчені не можуть апелювати до емпіричних даних про майбутнє. Вони не перебувають в майбутньому і, отже, не мають емпіричних свідчень про нього. Ба більше, вони не можуть апелювати до минулих випадків, коли передбачення про майбутнє виявлялися правильними. Немає жодних емпіричних доказів того, що ці минулі підтвердження мають стосунок до сьогоднішніх передбачень майбутнього.

Насправді впевненість вчених в майбутньому виходить далеко за рамки емпіричних даних; їхні сьогоднішні дії ґрунтуються на надії на завтрашній день. Вони просто вірять в те, що природа стабільна в часі. Без цієї надії вченим довелося б щодня повторювати кожен експеримент. («Ух ти! Цього разу все вийшло»). Прогрес зупинився б. Надія, як і віра, лежить в основі успішної науки.

Любов висвітлює істину й красу

Найбільша з них – любов. Зокрема, любов до істини й краси. Якщо говорити про останню, то краса – це широко прославлений позаемпіричний фактор, який часто освітлює шлях до правильних теорій. Навіть в сучасній фізиці – можливо, квінтесенції науки – естетична інтуїція відіграє вирішальну роль. «Знову й знову, – пише нобелівський лауреат Стівен Вайнберг, – фізики керувалися своїм почуттям прекрасного не лише під час розроблення нових теорій, а й навіть під час оцінювання достовірності фізичних теорій після їхнього створення».³

Як приклад Вайнберг зазначає, що «протягом сорока років загальна теорія відносності була широко прийнята як правильна теорія гравітації, незважаючи на нікчемність доказів на її користь, бо теорія була переконливо красивою».⁴ Не дивно, що фізик Поль Дірак сказав: «Теорія з математичною красою з більшою ймовірністю виявиться правильною, ніж потворна теорія, що відповідає деяким експериментальним даним».⁵ Pulchritudo splendor veritatis: краса – це пишність істини. Вправні вчені люблять красу. Ця любов веде їх до істини навіть у тих випадках, коли емпіричні дані виявляються недостатніми.

Другий об'єкт любові вчених – сама істина. Щоб ефективно вивчати світ природи, вчені повинні пристрасно прагнути істини. Адже, як і всі ми, вони зобов'язані вірити в істинні твердження (і не вірити в хибні) про світ природи. Можна використовувати логіку, фізичні факти та «науковий метод», щоб з'ясувати, що є істиною, але самі по собі ці речі не зобов'язують вас поважати істину. Мікробна теорія хвороб? Періодична таблиця? Вода як H₂O? Це всього лише інтелектуальні диковини, якщо тільки вчені (і всі ми) не зобов'язані слідувати за доказами туди, куди вони ведуть. Без зобов'язань перед істиною емпіричні відкриття втрачають свою силу, щоб викликати схвалення. Щось окрім даних – любов і повага до істини – робить ці емпіричні відкриття гідними віри.

Тому наука – це підприємство віри, надії та любові. Всупереч саєнтизму, наука не є привілейованим способом пізнання. Навпаки, наука черпає свою життєву силу з того ж основного мозку, що й релігійне життя та віра. Не дивно, що Ньютон, Коперник, Кеплер, Галілей, Бойль, Фарадей, Макселл та багато інших першовідкривачів вважали віру й науку гармонійними.

Трансцендентне джерело

На закінчення варто відзначити два моменти. По-перше, віра, надія й любов науки – це не просто суб'єктивні інтерпретації або людські винаходи, оскільки вони надійно приводять вчених до об'єктивного знання про зовнішню реальність.

По-друге, говорити про те, що наша здатність до реалістичної науки виникла в результаті бездумного процесу еволюції, було б неправдою. По-перше, наші здібності набагато перевершують все, що необхідно для виживання й розмноження – єдиної динаміки, якій в кінцевому підсумку сприяє еволюція.⁶ Навпаки, той факт, що реалістична наука вимагає віри, надії й любові – і що, як не дивно, ми можемо виконати цю вимогу, – легко узгоджується з думкою, що Бог створив наш розум для пізнання природного світу.⁷

В сукупності ці два пункти говорять про те, що джерело віри, надії та любові виходить за межі суб'єктивного й фізичного світу. Відомий біолог Едвін Чаргафф вловив цю вищу сферу, коли помітив: «Якщо [науковець] хоча б кілька разів у житті не відчув дрижання по спині, зіткнення з величезним, невидимим Хтось, дихання якого доводить його до сліз, то він не науковець».⁸

У підсумку прихильники саєнтизму неправильно розуміють природу науки. Якби вони подивилися глибше, то побачили б, що вивчення нижчих речей спирається на вищі.