Читання «Сліпого годинникаря» Річарда Докінза стало для мене ключовим досвідом. Я нещодавно почав свою докторську дисертацію в Університеті Джорджа Мейсона й охоче записався на курс під назвою «Проблеми еволюційної теорії». Потрібно було читати «Сліпого годинникаря», і зі зростаючим ентузіазмом я помітив блискучі рекомендації, надруковані на обкладинці. 

За словами видання The Economist, ця книга — «настільки ж популярний та активний захист дарвінізму, що і опублікований в 1859 році оригінал». Лі Дембарт, що писав для Los Angeles Times, був ще більш експансивний: 

«Кожна сторінка дзвенить правдою. Це одна з кращих наукових книг —  найкращих книг, які я коли-небудь читав». 

Книга, яка була лауреатом премії Хайнемана від Королівського літературного товариства (Royal Society of Literature’s Heinemann Prize) й отримала книжкову премію видання Лос-Анджелес Таймс, повинна бути абсолютно геніальною. Я був задоволений і впевненим, коли заплатив за книгу та вийшов з магазину, чекаючи з нетерпінням початку читання.

Пройшовши через всю гіперболізацію на початку книги, я був приголомшений ідеями, які висунув Докінз у книзі «Сліпий годинникар». Риторика відполірувала аргументи мерехтливим блиском, на мить створивши враження, що галька — це дорогоцінні камені. Але як тільки кожна метафора була відкинута в сторону, основні ідеї не підтримали думку про те, що природний відбір може пояснити походження життя й значну складність організмів.

Найбільш вражаючим для мене було усвідомлення того, що один з основних тез книги, по суті, порушував принцип природного відбору.

Докінз об'єднав дві ідеї в підтримку дарвінізму. Перша ідея полягала в тому, що при наявності достатньої кількості шансів неймовірне стає ймовірним. Наприклад, підкидання монети десять разів поспіль і випадання орла кожен раз дуже малоймовірно; можна було б очікувати, що це відбудеться приблизно 1 раз з 1024 спроб. 

Більшість з нас не сиділо б склавши руки, підкидаючи монети тільки для того, щоб побачити, як це станеться, але якщо б у нас був мільйон людей, які підкидали б монети, ми б бачили це багато разів. Дане явище висвітлюється в газетах, коли оголошуються переможці лотереї. Виграти джек-пот в мільйон доларів малоймовірно, але серед мільйонів людей, які купують квитки, врешті-решт, хтось виграє.

Докінз визнає, що шанси на життя, які витікають з випадкового набору хімічних речовин, дуже малі, але враховуючи величезний Всесвіт і мільярди років його існування, неймовірне стає ймовірним. У цьому перегукується логіка Ернста Геккеля, який написав у своїй книзі «Загадка Всесвіту», що була видана в 1900 році, наступне:

«Багато зірок, світло яких досягає нас тисячі років, безсумнівно, є сонцями, подібними до нашого сонця-матері, що оперезані планетами й супутниками, як і в нашій Сонячній системі. Ми маємо право припустити, що тисячі цих планет знаходяться на тій самій стадії розвитку, що й наша Земля ... і що з її азотистих сполук утворилася протоплазма — та дивовижна субстанція, яка одна, наскільки нам відомо, має органічне життя».

Геккель був оптимістичний щодо наявності умов, які могли б підтримувати життя на планетах, крім Землі, і саме в цьому виникає одна з проблем з аргументом Докінза. У той час, як Всесвіт — величезний, ті місця, де життя, як ми знаємо, могло б вижити — не кажучи вже про те, щоб виникнути — здаються малочисельними та далекими. 

Досі було виявлено лише одне місце, де є необхідні умови для існування життя, і ми вже живемо у ньому. Таким чином, немає особливих підстав для оптимізму, що Всесвіт рясніє планетами, які купаються в первинному бульйоні, з якого могло б розвинутися життя. 

Докінз сміливо писав про неосяжність Всесвіту та його вік, але не навів жодного прикладу, крім Землі, де могла б статися малоймовірна подія спонтанного зародження життя. Навіть якщо б Всесвіт ряснів прото-землями, а великі проміжки часу були б доведені сучасною наукою, це все одно не є великим аргументом. Бо якщо щось є неможливив — іншими словами, шанси на це дорівнюють нулю — тоді це ніколи не відбудеться, навіть у нескінченній кількості часу. 

Наприклад, навіть якщо б у нас був мільйон людей, які підкидають монети, і кожен підкинув би монету десять разів поспіль, шанси на те, що кожен отримає 11 орлів за десять спроб дорівнюють нулю, тому що шанси отримати 11 орлів за десять спроб з однією людиною дорівнюють нулю. Суть у тому, що шанси на розвиток життя з неживих попередників практично дорівнюють нулю. За іронією долі, це була найсильніша з двох ідей, або аргументів, представлених Докінзом.

Інший аргумент був представлений у вигляді аналогії: уявіть собі мавпу, яка набирає текст на друкарській машинці з 27 клавішами — всы літераи англійського алфавіту та пропуск. Скільки часу буде потрібно мавпі, щоб надрукувати щось, що має хоч якийсь сенс? 

Докінз пропонує фразу шекспірівського Гамлета, який, описуючи хмару, промовляє:

 «Мені здається, що вона схожа на горностая». 

Це не довге речення, яке ще й має дуже мало сенсу, але воно добре пасує для аргументації. Скільки спроб потрібно було б мавпі, яка натискала б клавіші випадковим чином, щоб набрати це речення?

Як виявилося, шанси можна легко обчислити, як імовірність того, що кожна буква або пробіл будуть правильними, зведеними в ступінь кількості позицій, на яких вони повинні бути правильними. У цьому випадку ймовірність того, що мавпа набере «м» у першій позиції, дорівнює 1/27 (ми не будемо брати у розрахунок розмір літери). Речення складається з 28 символів, так що ймовірність (1/27)²⁸ або 1,2 x 10^-40. Це приблизно один шанс із 12,000 мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів! Потрібно, щоб багато мавп друкували дуже швидко протягом тривалого часу, щоб це сталося!

Щоб подолати проблему ймовірності, Докінз припустив, що природний відбір міг би допомогти, фіксуючи кожну букву на місці, як тільки вона була правильною, і таким чином значно знижуючи шанси. Іншими словами, коли мавпа друкує, дуже ймовірно, що хоча б один з символів, які вона набере, буде в правильному положенні з першої спроби. 

Якщо ця буква буде потім збережена, і мавпі буде дозволено вводити лише ті літери, що залишились, поки вона, нарешті, не отримає правильну букву в кожній позиції, шанси збільшуються на стільки, що звичайно старанна мавпа, ймовірно, могла б закінчити завдання у другій половині дня і все ще мати час, щоб зібрати банани й арахіс у здивованих спостерігачів. Докінз змусив свій комп'ютер зробити це за 40-70 спроб.

На щастя, перш ніж читати «Сліпого годинникаря», я вивчив біохімію. Організми складаються з клітин, а ці клітини складаються з маленьких білкових машин, які виконують роботу клітини. 

Білки можна розглядати як речення типу «Мені здається, що вона схожа на горностая», різниця в тому, що білки складаються з 20 різних субодиниць, які називаються амінокислотами, замість 27 різних символів з нашого прикладу. Еволюція функціонального білка ймовірно починається як випадкова серія амінокислот, одна або дві з яких знаходяться в правильному положенні, щоб виконувати функцію білка. 

Згідно теорії Докінза, амінокислоти, які знаходяться в правильному місці в білку, будуть фіксуватись природним відбором, в той час як ті, які потребують модифікації, будуть продовжувати змінюватися до того часу, поки вони не будуть правильними, і функціональний білок буде створений у відносно короткі терміни. На жаль, це приписує природному відбору властивість, яку навіть найзапекліші його прихильники поставили б під сумнів — здатність вибирати один нефункціональний білок з мільйонів інших нефункціональних білків.

Зміна навіть однієї амінокислоти в білку може різко змінити його функцію. Відомим прикладом цього є мутація, яка викликає серповидно-клітинну анемію у людини. Це захворювання спричиняє безліч симптомів, починаючи від печінкової недостатності до акроцефалії. Анемія викликана заміною амінокислоти під назвою глутамат, зазвичай у позиції номер шість, іншою амінокислотою під назвою валін. Це єдина зміна викликає величезну різницю в тому, як працює альфа-глобінова субодиниця гемоглобіну. 

Кінцевий сумний наслідок цієї, здавалося б, незначної мутації в білку викликає передчасну смерть у тисяч людей щороку. В інших білках мутації у деяких, але не в усіх, областях можуть призвести до повної втрати функції. Особливо це стосується ферментів, а мутація знаходиться в активному положенні.

Докінз припускає, що природний відбір може подіяти на дуже велику групу білків, жоден з яких не є функціональним, і вибрати кілька, які, хоча вони ще не зовсім виконують свою роботу, з деякою модифікацією через мутацію, зможуть виконувати цю роботу в майбутньому. Звідси ми розуміємо, що природний відбір має певний напрям або мету, а це — велика єресь для тих, хто вірить еволюційній теорії.

Ідея природного відбору, який фіксує амінокислоти при побудові функціональних білків, також не підтверджується даними. Клітини не виробляють великі кількості випадкових білків, на які може впливати природний відбір. Напевно, правильним є якраз протилежне. Клітини продукують тільки ті білки, які вони повинні зробити в той час. Створення інших білків, навіть зайвих функціональних, було б марнотратною справою для клітин, і в багатьох випадках могло б зруйнувати їх здатність функціонувати. 

Більшість клітин продукують лише близько 10% білків з усіх, які вони здатні виробляти. Саме це відрізняє клітини печінки від клітин шкіри або мозку. Якщо б всі білки експрессувались постійно, всі клітини були б ідентичні.

Однак проблема еволюції життя набагато складніша, ніж генерація одного функціонального білка. Насправді, один білок — це тільки верхівка айсберга. Живий організм повинен мати багато функціональних білків, всі з яких працюють разом скоординованим чином. У ході своїх досліджень я часто фізично руйную клітини, розмелюючи їх у рідкому азоті. Іноді я роблю це для одержання функціональних білків, але найчастіше для отримання нуклеїнових кислот РНК або ДНК. 

У всякому разі, я досі не виявив, що білок або нуклеїнова кислота, над якими я працював, не функціонували після видалення з клітини, і все ж, хоча всі компоненти клітини були присутні та функціонували після руйнування, я ніколи не спостерігав, щоб одна клітина знову почала функціонувати як живий організм або навіть частина живого організму. Для здійснення природного відбору всі білки, на які він повинен впливати, повинні бути частиною живого організму, що складається з безлічі інших функціональних білкових машин. Вся система повинна існувати до початку відбору, а не тільки один білок.

«Проблеми еволюційної теорії» — це курс, який змусив мене усвідомити труднощі, з якими стикаються ті, хто відкидає Творця в своїх теоріях. Проблеми з еволюційною теорією були реальними, і простих переконливих рішень просто не було.

Просуваючись у своїх дослідженнях, я поступово зрозумів, що еволюція виживає як парадигма тільки до того часу, поки докази обрані й відібрані, а величезний запас даних, які накопичуються, просто ігнорується. 

У міру того, як глибина й широта людського знання збільшуються, воно омиває нас потоком доказів, глибоких і широких, які приводять нас до висновку, що життя є результатом розумного задуму. Тільки невелика частина доказів, ретельно відібраних, може бути використана для побудови історії життя, що розвивається з неживих попередників. Наука не працює на основі підбору й вибору даних відповідно до заповітної теорії. Я вибрав шлях науки, який також є шляхом віри в Творця.

Я вірю, що Бог надає докази Своєї творчої сили для всіх, і що кожна людина може випробувати їх особисто в своєму житті. Щоб пізнати Творця, не потрібна вчена ступінь в області науки або теології. Кожен з нас має можливість випробувати Його творчу силу у відтворенні Його характеру всередині нас, крок за кроком, день за днем.

Доктор Стендіш — ад'юнкт-професор біології в Університеті Сент-Ендрюс у Беррі-Спрінгс, штат Мічиган. Він має ступінь бакалавра в галузі зоології з Університету Ендрюса, ступінь магістра в галузі біології від Університету Ендрюса й ступінь доктора філософії в галузі біології і державної політики від Університету Джорджа Мейсона (Університет Вірджинії), Шарлотсвіль, Вірджинія. 

Він викладає генетику в Університеті Сент-Ендрюс і в даний час досліджує генетику поведінки цвіркуна домашнього (Achita domesticus).