Культурне походження однієї людини може бути причиною упередженого ставлення до людей інших культур ще до того, як вони зустрінуться. Чи можуть люди також упереджено ставитися до того, що вони думають про інші істоти?

Цілком можливо, що наукова культура може упереджено ставитися до того, як дослідники бачать відносини між істотами та навколишнім середовищем, що може призвести до помилок в цілих дослідницьких програмах.

В листопаді минулого року престижне Королівське товариство Великобританії провело конференцію, на якій обговорювалося питання про те, чи еволюційна теорія потребує «розширення», щоб врахувати свіжі ідеї нових відкриттів.

Журнал Nature також виніс це питання на обговорення. Прибічники еволюційної теорії «статус кво» стверджували, що нові відкриття можна легко пояснити в межах існуючої структури.

Будучи прихильником нового «Розширеного еволюційного синтезу», Герд Мюллер із Віденського університету раніше заявляв, що однією з переваг розширення буде подолання «обмежень» «екстерналізму».¹

Журнал Nature визнав зростаючу кількість дослідників, які не згодні з деякими аспектами дарвінівської моделі, й відкрив дискусію в 2014 році. (Лаланд, К. та ін. 2014. Чи потребує еволюційна теорія переосмислення? Nature. 514 (7521): 161-164).

Екстерналізм – це в основному пошук вирішення того, як сформувалися організми, однак він може бути причиною упередженого ставлення до того, як ми міркуємо й що пишемо про поведінку тієї чи іншої істоти. Що екстерналізм повинен пояснити для еволюційної теорії та яких її елементів Мюллер сподівається уникнути?

Як з'ясувалося, суперечки про те, чи джерелом форми організму є зовнішні або внутрішні причини, ведуться давно. Стівен Джей Гулд так сформулював цю історичну дискусію:

«Виділення того чи іншого принципу [інтерналізм/структуралізм або екстерналізм/функціоналізм] як причинну основу біології практично визначає позицію будь-якого вченого стосовно органічного світу та причин його порядку. Чи повинні ми розглядати план високорівневої таксономічної форми як первинний, а місцеві адаптації – як набір дрібних зморшок (які часто збивають з пантелику) на абстрактній величі? Чи місцеві адаптації будують всю систему знизу вгору?...Ця дихотомія продовжує визначати головне питання сучасних еволюційних дебатів: функціональна адаптація чи структурні обмеження зберігають пріоритет у визначенні еволюційних шляхів та напрямків?».²

В цьому випадку явище, яке найбільше потребує пояснення, – чому організми так добре вписуються в навколишнє середовище? Вони мають риси, які, здається, точно співвідносяться з властивостями природи, й організми можуть використовувати ці властивості (наприклад, інерція й гравітація) та інші зовнішні чинники.

Екстерналісти вважають, що ці риси нав'язані організмам ззовні. Зазвичай це відбувається під впливом тих самих зовнішніх умов, що позначаються як «селективний тиск», які так добре відповідають ознаці. Майкл Дентон пояснює, що згідно з парадигмою, «часто званою функціоналізмом, основні конструкції життя (п'ятипалі кінцівки, плани тіла, тощо) не є результатом фізичного закону, тобто не іманентні природі або виникають із внутрішніх фізичних обмежень, властивих біологічній матерії, а скоріше є результатом специфічних адаптацій, створених адитивно добором в ході еволюції, щоб служити певним функціональним цілям, цілям, які нав'язані навколишнім середовищем та є зовнішніми по відношенню до самого організму».³

Мало хто визнає, що при екстерналістському підході організми розглядаються по суті як звичайні грудки глини, які ліпить навколишнє середовище. Фактично, два дослідники заявили, що саме так у теорії Чарльза Дарвіна описуються відносини між організмом та навколишнім середовищем:

«Він [Дарвін] прийняв точку зору, що навколишнє середовище прямо вказує організму, як змінюватися, й запропонувало механізм вспадкування цих змін... Організм був подібний до глини для ліплення, й ліплення з глини означало, що кожне з мільярдів маленьких зернят могло трохи рухатися в будь-якому напрямку, щоб породити нову форму... Якщо організму потрібно було крило, великий палець, довші ноги, перетинчасті лапи або плацентарний розвиток, будь-що з цього могло з'явитися за відповідних селективних умов з часом».⁴

Як підсумовує Марта Лінде Медіна, інший провідний теоретик в цій галузі, «в результаті організми настільки ж пасивні, як і матерія, яка їх утворює».⁵

Екстерналізм має сильну філософську привабливість для тих, хто виступає за повністю натуралістичне пояснення біологічних явищ. Він, звісно, не є телеологічним. Екстерналізм також може думати, що якщо Бог не створив природу, то природа може якимось чином створити сама себе – в тому числі й живих істот.

Цікаво, що екстерналізм займає центральне місце як в теорії еволюції Дарвіна, так і в теорії людської поведінки впливового психолога Б. Ф. Скіннера. По-перше, обидві теорії грунтовані на екстерналістській чи «зовнішній» моделі пояснення, в якій структура чи поведінка живих істот розглядається як наслідок довкілля. По-друге, обидві вони спираються на процес, який можна описати як «проби та помилки».⁶

В даний час екстерналізм є домінуючою точкою зору в біології. Дентон докладно зупиняється на ймовірності того, що будь-який погляд, відмінний від екстерналізму, буде «дуже чужим» й по суті «немислимим для більшості англомовних біологів».⁷

Але що, якщо він є помилковим в тому сенсі, що він визначив причинність навпаки? На таке оновлене розуміння можуть вказувати нові відкриття, зафіксовані Гердом Мюллером та іншими. Вони виявили, що внутрішні чинники відіграють головну роль.

Що, якщо популяції організмів можна розглядати з погляду дизайну як такі, що переміщуються по різноманітних середовищах, подібно до того, як це роблять спроектовані людиною транспортні засоби?

Проектована потужність об'єкта завжди є внутрішньою властивістю, оскільки конструктори закладають у свій витвір здатність успішно справлятися з усіма передбачуваними зовнішніми умовами. Аналогічним чином, вроджена здатність до самоналаштування має бути вірною і для організмів. Таким чином, вроджений дизайн може контролювати як основний план тіла, так і 100% його здатності адаптуватися до зовнішніх умов.

Внутрішнє програмування також визначає ті чи інші зовнішні умови як стимул чи підказку як для рукотворних речей, так і для організмів.

Внутрішньо спроектовані системи контролюють виявлення складних впливів та визначають внутрішню самокорекцію в основному як цілеспрямоване вирішення проблем навколишнього середовища і рідко, якщо взагалі колись, методом «проб та помилок». Окремі особини (або популяції протягом кількох поколінь) можуть активно розпізнавати умови довкілля та виражати спектр фенотипів, виходячи з відносно стабільного генотипу, контрольованого вродженими системами.

Фенотипічна паноплія збагачується здатністю деяких біологічних систем «навчатися» на основі взаємодії з навколишнім середовищем за допомогою процесів, аналогічних обчислювальній системі «Ватсон» компанії IBM (Watson); це означає, що організми створені з природою, яка вже розроблена для розвитку.

Можна продемонструвати, що скоріше самі організми є причиною успішної відповідності їх ознак впливам, а не персоніфіковане навколишнє середовище бачить, відбирає та зберігає ознаки для створення організмів, згідно з уявленнями екстерналізму.

Можливо, тісний зв'язок між організмом та навколишнім середовищем може бути пояснений популяціями активних, вирішуючих проблеми організмів, які постійно відстежують зміни навколишнього середовища за допомогою вроджених механізмів для вираження спадкових фенотипів, що несуть потенціал вирішення проблем, які вже передують викликам навколишнього середовища. Про це варто подумати, оскільки інтерналістський підхід цілком може бути підтверджений дослідженнями, що продовжуються.