[...] Згода викладати курс з науки і релігії дала мені можливість зануритися в літературу з еволюційної біології. До цього моменту я повністю приймав істинність дарвінської еволюції. Однак тепер я був приголомшений, дізнавшись, наскільки легко такий вчений-гуманітарій, як я, може деконструювати цю літературу. Докази дарвінської ідеології не були прихованими, а, навпаки, вистрибували зі сторінок в міру того, як я читав. [...]

«Зовсім інші підстави»

Відомо, що Август Вайсман став одним з найзатятіших прихильників Дарвіна, вважаючи природний добір єдиним механізмом еволюційних змін (на противагу Дарвіну, який залишав за собою роль ламаркістських механізмів). Але що привело Вайсмана до підтримки природного добору? У статті, опублікованій 1909 року в антології, присвяченій 50-річчю «Походження видів», Вайсман несподівано заявляє, що його підтримка природного добору ґрунтується не на доказах, а на тому, що він називає «зовсім іншими підставами».

Пізніше в есе ці «зовсім інші підстави» стають очевидними. Як пише Вайсман, «ми повинні прийняти його (природний добір), тому що явища еволюції та адаптації повинні мати природну основу». Але Вайсман вільно визнає, що не може навести формальний доказ цього або розрахувати розмір варіацій та їхню селекційну цінність. Він очевидно прийняв природний добір з ідеологічних причин. Еволюція повинна мати натуралістичну основу.

Аналогічний аргумент наводиться в основоположній праці Рональда Фішера «Генетична теорія природного добору» (1930). У цій технічній монографії Фішер стверджує, що якщо відкинути еволюційні теорії, які покладаються на гіпотетичні механізми, що контролюють виникнення мутацій або спрямовують хід еволюції, то

«...єдиною теорією, що збереглася, залишається теорія природного добору, і, видається, неможливим уникнути висновку, що якщо будь-яке еволюційне явище виявляється нез'ясовним з погляду цієї теорії, то його слід сприймати на даний момент просто як один із фактів, що за нинішнього стану знань видається нез'ясовним».

Таким чином, природний добір перемагає за замовчуванням, і теорія, по суті, не піддається фальсифікації, оскільки жодні протилежні докази не можуть бути сприйняті як такі, що спростовують її. На жаль, наукові теорії затверджуються не за замовчуванням, а за наявності позитивних доказів на їхню користь. А цього у Фішера було не більше, ніж у Вайсмана до нього.

Ідеологічні маркери меж

Природа дарвінізму проявляється і в переважанні в науковій літературі таких «релігійних» термінів, як ортодоксія, єресь, богохульство й догма. Такі терміни, як ортодоксія і єресь, з'явилися в перші століття християнства, коли церковні громади, які дотримувалися різних поглядів на природу Ісуса, виясняли істину між собою. Вірування, прийняті однією групою, стали називатися в ній ортодоксальними, тоді як інші ідеї таврувалися як єресь. Навіть за часів Реформації погляди Мартіна Лютера могли бути затавровані як єретичні Римо-католицькою церквою, тоді як для мільйонів лютеран вони стали ортодоксальними. Ці терміни стали ідеологічними маркерами. Тому дуже показово, коли вони зустрічаються в «науковій» літературі.

Наприклад, 1988 року Джон Кернс, Джулія Овербо й Стівен Міллер, дослідники з Гарвардської школи громадської охорони здоров'я, опублікували роботу, в якій нібито продемонстрували спрямовану мутацію. Незабаром після цього Баррі Холл опублікував дві роботи, в яких нібито демонструвався навмисний мутагенез. Випадковий характер мутацій – основа дарвінської теорії, нібито доведена 1943 року Сальвадором Лурією й Максом Дельбрюком у їхньому знаменитому флуктуаційному тесті [дарвінська теорія природного добору, що діє на випадкові мутації, може бути застосована як до бактерій, так і до складніших організмів. За цю роботу обом вченим було присуджено Нобелівську премію з фізіології та медицини 1969 року – прим. перекл.]. А тут її оскаржували шановні представники біологічного істеблішменту. Цього не можна було допустити.

У відповідь на це британський генетик Невілл Саймондс, посилаючись на результати Голла, написав: «Пояснення, що ґрунтується на ортодоксальній точці зору, полягає в тому, що фізіологічні умови в старих колоніях викликають сплеск випадкової активності транспозиції...» У відповідь на роботу Кернса Саймондс зауважив: «На перший погляд, це була кричуща єресь – як може організм відчувати свої потреби в певному середовищі й потім мутувати відповідно до них?» За словами Саймондса, біологічний істеблішмент розглядав ламаркізм як богохульство. Річард Ленскі, зі свого боку, звинувачує Кернса в тому, що він заклав основу для повернення шкідливого ламаркізму в біологію. Але ідея шкідлива тільки для тих, хто ідеологічно налаштований проти неї. Вчені мають бути відкриті для пошуку істини, куди б вона не вела.

Ортодоксія та єресь

Резюмуючи види доказів, які будуть потрібні для встановлення спрямованої мутації, Ленскі робить висновок: «Коли такі докази будуть зібрані, ми зрозуміємо, чи повинні ми (і наскільки сильно) змінити нинішні догми молекулярної та популяційної генетики». Зовсім нещодавно Чарльз Баєр у «Принстонському посібнику з еволюції» (2014), у відповідь на можливість спрямованої мутації, сказав би, що залишається незрозумілим, чи відповідають бактерії на виклик з певною цілеспрямованістю, чи спричинене стресом збільшення швидкості мутацій є просто результатом функціонування хворого організму на низькому рівні, але «еволюційна ортодоксія припускає останнє». І щоб ми не забували, Френсіс Крік спочатку проголосив Центральну догму молекулярної біології 1957 року, зазначивши, що прямі докази цього мізерно малі.

Допускаючи істинність природного добору за відсутності доказів або тавруючи дослідження, що спростовують дарвінізм, як єретичні, богохульні або шкідливі, біологи-еволюціоністи доводять, що їхній основний мотив у відкиданні й розвінчанні протилежних ідей – збереження певної академічної ідентичності та статусу, які вважаються ортодоксальними для них. Але ортодоксальність і єресь – це не синоніми істинного й хибного, бо іноді істина може бути на боці єретиків. Просто запитайте Матті Лейсолу!