Сам Чарльз Дарвін [...] одного разу написав, що з гуманітарних міркувань не може зрозуміти, навіщо комусь взагалі бажати, щоби християнство було істинним.¹ В листі до американського академіка Аси Грея Дарвін був більш рішучим, написавши:

«Я не можу переконати себе в тому, що благодійний та всюдисущий Бог створив би Inchneumonidae з очевидним наміром, щоб вони харчувалися в живих тілах гусені, або щоб кішка гралася з мишами. Не вірячи в це, я не бачу необхідності в переконанні, що око було спеціально створене».²

У цій невиправно заплутаній суміші біологічного й теологічного мислення Дарвін намагався переконати себе на недоречних підставах морального почуття, що Бог не міг бути активним творцем. Немає потреби вказувати, що цей висновок не є логічним умовиводом, а скоріше реакцією на зростаючу хвилю релігійного невдоволення у Великій Британії середини вікторіанської епохи, в якій Дарвін досяг зрілості.

Мальтузіанська ідея

Захоплення Дарвіна мальтузіанством, яке він назвав природним добором, багато в чому пояснюється бажанням відокремити розвиток біосфери від ідеї першопричини. Це проявилося в тому, що, читаючи Мальтуса, він писав: 

«Сприятливі варіації будуть зберігатися, а несприятливі – знищуватися. Результатом цього буде утворення нових видів» (виділено автором). 

Однак Мальтус нічого не писав ні про утворення нових видів, ні тим паче про відсторонення Бога від Його творіння. Це безглуздість, яку Дарвін приплів тому, що вона відповідає тим недоведеним ідеям про змінюваність видів, які були вперше висловлені давньогрецькими атомістами, а потім повторені його вільнодумним дідом Еразмом Дарвіном.

Біосфера, що саморозвивається

Хиткість логічної основи дарвінського мислення не залишилася непоміченою. Уявлення про нібито нерозумну, але напрочуд незалежну біосферу, яка «саморозвивається» (як і постулат про космос, який самостворюється), при неупередженому розгляді виявляється досить сильною образою логіки, щоб спробувати вивести її з кола. Досить недавня публікація, що приймає цей виклик, з'явилася у вигляді книги Саймона Пауелла «Незакінчена справа Дарвіна: Інтелект природи, що самоорганізується» (Darwin's Unfinished Business: The Self-Organizing Intelligence of Nature, Rochester: Park Street Press, 2012). Пауелл охоче визнає, що «безпечно заявляти, що еволюція просто відбувається, що вона містить в собі не більше, ніж зміни в генофонді з плином часу, або що це просто походження з модифікацією, насправді недостатньо добре. Природа наполегливо вимагає більш гідної оцінки». (стор. 18)

Це справді так, однак прагнення Пауелла приписати те, що він називає «біо-логікою», природі, яку він тепер оголошує розумною, навряд чи можна назвати просуванням нового натуралістичного пояснення або переконливим його твердженням, що «ця нова парадигма може бути надана без звернення до надприродних сил». (стор. 26)

Адже за такого твердження постає питання про походження такого інтелекту. Давньогрецькі філософи аристотелівської традиції посилалися на необхідність наявності «nous» (розуму) й «logos» (розуміння або сенс), що стоять за всіма речами. Якщо не дотримуватися спінозівського змішання Бога й природи (Deus sive Natura), то теорію Пауелла важко прийняти. 

В іншому місці книги він пояснює, що його мислення багато в чому завдячує інтуїції Крістіана де Дюва про «космічний імператив» [життя неминуче виникає в будь-якому місці, де дозволяють фізичні умови – прим. перекл.] Однак сам де Дюв не зміг подолати логічну перешкоду, пояснивши, як «імператив» може виникнути сам по собі (не вдаючись до поняття криптомагічного автоматизму! [різновид галюцинаторно-параноїдного синдрому – прим. перекл.]). Тому, як не парадоксально, чистим результатом книги Пауелла може бути тільки ненавмисне надання додаткових аргументів на користь теїстичного пояснення кінцевої природи речей.

Читаючи доблесні, але безуспішні спроби Саймона Пауелла придумати коригувальний натуралістичний додаток до Дарвіна, викладений в його книзі, я згадав не що інше, як кумедну притчу Томаса Вудворда [Томас Е. Вудворд – колишній професор й завідувач кафедри теології в Трініті-коледжі, Флорида, відомий християнський апологет – прим. перекл.] про групу вчених, які застрягли у великому підземному лабіринті, чиє дослідження цілої низки тунелів у пошуках виходу буквально ні до чого не привело. 

Всі ці тунелі «природного походження», на жаль, виявляються тупиковими. Залишився один тунель, але він позначений як «розумна причина». Його старанно ігнорують, оскільки він, як стверджують вчені, пахне релігією, а не наукою. І ось ув'язненим залишається проживати свої дні, «лише наносячи на карту, місяць за місяцем дедалі детальніше, план складного глухого кута».³

Як і у випадку з біблійними притчами Ісуса, ця притча повністю зрозуміла й не потребує додаткових коментарів.