Біблійна історія описує події під час або невдовзі після Льодовикового періоду. Ця епоха включає в себе книгу Йова, а також життя й часи єврейських патріархів.

Коли ми думаємо про людину Льодовикового періоду, ми зазвичай уявляємо собі грубу, мавпоподібну печерну людину, яка полювала на шерстистих мамонтів і носорогів. Відповідно до еволюційної теорії, Льодовиковий період — це час, коли людина еволюціонувала через ряд відсутніх ланок. (Див. «Чи є відсутні ланки між людиною та мавпами?» наприкінці цієї статті)

Біблійна історія описує події під час або невдовзі після Льодовикового періоду. Ця епоха включає в себе книгу Йова, а також життя й часи єврейських патріархів. У центрі уваги Біблії — події, що відбулися на Близькому Сході після Потопу. Таким чином, ми не повинні очікувати, що прочитаємо про Льодовиковий період у Біблії.

Малюнок 1. Змішання мов біля Вавилонської вежі.Ґрунтуючись на 10-11-х розділах Буття, ми можемо зробити висновок, що протягом перших 100 років після Потопу людина жила виключно на Близькому Сході. Покинувши ковчег, Ной з трьома синами, їхніми дружинами й потомством оселився та залишався в районі річки Тигр-Євфрат аж до падіння Вавилонської вежі. 

Коли Ной і його сім'я залишили ковчег, Бог звелів їм розмножитися й знову наповнити землю (Буття 9:7). Вони не послухались Бога і вирішили не йти звідти. Протягом досить короткого часу почався бунт проти Бога. Він досяг критичної точки, коли жителі Вавилону побудували вежу, щоб досягти «небес». 

Бунт, швидше за все, був пов'язаний з астрологією. Бог засудив бунтівників, давши їм плутанину в мові, що призвело до їхнього розсіювання по землі (мал.1). Це сталося приблизно через 100-300 років після Потопу. 

В той час Льодовиковий період був вже у повному розпалі.

Розсіювання на південь

Багато людей вирішили відправитися на південний захід і південний схід від теплої долини Тигру і Євфрату (мал.2). Ті, хто прямував на південний захід, селилися навколо Мертвого моря, Палестини, Єгипту, пустелі Сахара й на решті тириторії Африки. 

У той час річний клімат усієї області був більш прохолодним і вологим, ніж наш нинішній клімат. Це пояснює процвітання пост-потопних цивілізацій у несприятливих для цього районах. Через кілька сотень років після Потопу й протягом всього Льодовикового періоду Сахара буяла життям, про що свідчать рештки водних тварин та велика кількість наскельних малюнків.

Інші групи попрямували на південний схід у Індію, Південно-Східну Азію, Нову Гвінею, Австралію, і, врешті-решт, в Нову Зеландію й на острови західної частини Тихого океану. Австралійські аборигени були частиною цієї ранньої групи.

Розсіювання на північний-захід

Малюнок 2. Розсіювання Вавилонської вежі. (малюнок Даніеля Льюїса, США.)Люди, які прямували на північний захід, мали бути стійкими.¹ Вони мігрували до скандинавського льодовикового щита в Північній Європі й Північно-Західній Азії. Вони, ймовірно, поняття не мали про існування крижаного щита, коли вперше попрямували на північ, але незабаром побачили крижані шапки в горах. 

Вулканічний попіл і аерозолі в стратосфері робили дні трохи темними й холодними, але дичини було багато. Навряд чи вони могли вирощувати врожай, бо літо було дуже прохолодним, а вегетаційний період занадто коротким, але люди, ймовірно, збирали ягоди й коріння по дорозі. 

Велика кількість дичини була для них можливим чинником просування все далі й далі на північ. Зрештою, деякі з них увійшли в країну шерстистих мамонтів. Печери були найпрактичнішим місцем для життя. Класична європейська «печерна людина» тоді стала реальністю, але вона не була ні звіроподібною, ані мавпоподібною. 

Печерні люди того часу, відомі як неандертальці й кроманьйонці, мали, ймовірно, середній або більший інтелект (будучи в змозі вижити в суворих умовах) та не були відсутніми ланками еволюції.

Неандертальська людина колись вважалася перехідною ланкою між мавпами й людьми, але це було пов'язане з еволюційним ухилом. У неї справді були незвичайні риси обличчя, але її мозок був трохи більше, ніж у сучасної людини, чий мозок в середньому майже в три рази більший за мозок мавпи. 

Це повинно мало б багато що сказати раннім еволюціоністам, які завжди прагнули знайти відсутню ланку. Більше ста скелетів неандертальців були знайдені в печерах Європи, Західної Азії і Північної Африки. Їхні скелети від шиї й донизу майже ідентичні сучасній людині. 

У неандертальця були надбрівні дуги, не було підборіддя, а потилиця була витягнута назад. Такі риси черепа могли бути або унікальними генетичними особливостями (результатом інбридингу), або викликані хворобою. Деякі з особливостей могли бути викликані такими захворюваннями, як рахіт і артрит, які, як відомо, були в деяких з них. Рахіт спричиняється нестачею вітаміну D, що було звичайним явищем для тих, хто жив у печерах в похмурі дні Льодовикового періоду.

Кроманьйонець, який виглядав так само сучасно, як ми з вами і, напевно, пішов за неандертальцями в Європу через деякий час. Вони теж жили в печерах. Вони, як і неандертальці, користувалися кам'яними знаряддями праці, ймовірно, тому, що всі металеві знаряддя, якими вони володіли, покинувши Вавилон, зламались. 

Вони також залишили свої витвори мистецтва на стінах печер по всьому регіону. Кроманьйонці, швидше за все, взаємодіяли з неандертальцями. Життя було складним для обох груп у ті дні, але велика кількість дичини зберегла їм життя.

Кроманьйонці й неандертальці, швидше за все, поріднилися й від них походять сучасні європейці та азіати. Ми знаходимо скелети з Льодовикового періоду, які показують суміш рис від обох груп людей.

Велика кількість дичини стала б рідкістю під час вимирання наприкінці Льодовикового періоду, але оскільки літо ставало тепліше, людина змогла знову почати сіяти й збирати врожай. Вона побудувала племінні житла, потім села й міста. 

Цивілізація й сільське господарство розвивалися стрімкими темпами. Життя в Льодовиковому періоді було лише проблиском у житті людини в Європі та Західній Азії. Еволюційні археологи й антропологи вважали, що розвиток сільського господарства був повільним у Європі, але це дуже ймовірно через їхні еволюційні упередження, через які вважається, що людина еволюціонувала від мавп протягом мільйонів років. 

Деякі археологи тепер визнають, що сільське господарство могло швидко розвиватися в Європі:

«Усвідомлення того, що недавні мисливці-збирачі можуть звернутися до скотарства й вирощування сільськогосподарських культур, якщо вони вважають це вигідним, має серйозні наслідки для досліджень походження сільського господарства в Європі».³

Походження корінних американців

Інші сім'ї покинули долину Тигру і Євфрату, прямуючи на схід та північний схід (мал.13.2). Вони теж були витривалим народом, так як континентальна частина Азії була відносно холодною із крижаними шапками в більш високих горах. На схід поширювалися стародавні східні племена, які поселилися в Східній Азії.

Деякі племена переселилися на північний схід, у Сибір. Зими в цьому регіоні були холодними, але не такими, як сьогодні. Дичини було переважно багато. Саме тут жили мільйони шерстистих мамонтів. 

Існує досить багато ознак того, що рання людина населяла Сибір, особливо південну його частину. Зовсім нещодавно археологи виявили, що людина жила під час Льодовикового періоду вздовж річки Яна на півночі Центрального Сибіру.⁴ 

Цей час, згідно еволюційної теорії, припадає на періоди «палеоліту» (стародавній кам'яний вік) і «неоліту» (новий кам'яний вік). Ця класифікація з 1800-х років тепер розглядаються як спрощення:

«Ми бачили раніше, як схема XIX століття для європейської передісторії ділить її на послідовність епох, базуючись на матеріалі, що використовується для виготовлення різальних інструментів — спочатку камінь, потім бронза, потім залізо. Археологи сьогодні розуміють, що, хоча ці підрозділи можуть бути корисними, вони не обов'язково відповідають серйозним змінам у тому, як жили доісторичні люди або функціонували доісторичні громади».⁵

Оскільки племена продовжували свої подорожі, деякі залишилися в Сибіру, в той час як інші з більшою пристрастю до подорожей продовжували рухатися далі. Можливо навіть, що в міру наближення до м'якого Тихого або Північного Льодовитого океану клімат ставав теплішим, ніж у внутрішній Азії. Це, можливо, спонукало їх продовжити міграцію на схід.

Малюнок 3. Розосередження людей навколо Берингового сухопутного моста в Північну Америку через коридор, вільний від льоду. Також показаний альтернативний прибережний маршрут.

Незабаром частина кочівників досягла Берингової протоки між Сибіром і Аляскою. Оскільки вона була або мілкою, або сухою, вони перетнули Новий Світ і стали першими корінними американцями, які досягли Аляски. 

У цей час в низинах Аляски була м'яка зима й прохолодне літо. Як завжди, деякі люди осідали, а інші продовжували мігрувати. З Аляски вони продовжили шлях на територію Юкону на північному заході Канади й на південний-схід уздовж східних схилів Скелястих гір і вниз по коридору, який був вільний від льоду (мал. 3).

Для того, щоб на суші накопичилося достатньо снігу й льоду так, що мілководна Берингову протоку й шельф стали б сухими і людина змогла б дійти до Аляски, знадобилося б багато часу (велика частина Льодовикового періоду). Це за умови поточної глибини Берингової протоки. 

Там було б тільки вузьке вікно можливості дійти пішки до Аляски. Цей час настав би ближче до кінця Льодовикового періоду, коли умови були вже більш холодними. Оскільки багато тварин вже потрапили до Північної Америки, я схиляюся до варіанту, що Берингова протока була більш мілкою на початку Льодовикового періоду й стала відкритою раніше. Тоді людина й тварини мігрували б У Північну Америку на початку Льодовикового періоду.

Більшість корінних американців подорожували по суші, але цілком можливо, що інші мігрували вниз по тихоокеанському узбережжю. Вони могли побудувати човни, перетнути Берингову протоку й проплисти уздовж берегів Аляски та західної частини Британської Колумбії у штат Вашингтон, а звідти на південь і схід. 

Води Тихого океану ще були теплими, а льодовики все ще покривали гори Британської Колумбії на початку Льодовикового періоду. Археологи виявили велике стародавнє сміттєзвалище, в основному риб'ячих кісток, на острові Хесета недалеко від Кетчикана, Аляска. У доповіді в ScienceNews йдеться:

«Рештки тварин показують, що ці люди мали досвід морського рибальства й широко використовували водний транспорт... [Був] відносно м'який прибережний клімат та доступ до багатих морських джерел їжі приніс би велику користь морським іммігрантам, порівняно з мисливцями, що перетинають дуже холодний коридор [вільний від льоду] між масивними шарами льоду».⁶

Це твердження відноситься до уніформістського контексту Льодовикового періоду. У рамках моделі льодовикового періоду після Потопу вільний від льоду коридор уздовж східних схилів Скелястих гір не буде майже таким самим холодним взимку через низхідні вітри (чинуки).

Коридор, ймовірно, все ще був відкритий, так як це було ще на початку або в середині Льодовикового періоду, коли відбулися перші міграції. Тварини користувалися цим коридором і раніше, так як вони почали своє поширення приблизно за декілька сотень років до людини. 

Коридор закрився наприкінці Льодовикового періоду, коли крижані щити з Британської Колумбії і центральної Канади злилися, але є свідчення того, що перші люди, ймовірно, пройшли через нього до закриття, а не після. 

Одним з доказів цього є дитина Табер, знайдена в Південній Альберті нижче 18 метрів льодового покриву й післяльодовикового сміття.⁷ Ряд археологів оскаржують передльодовикове значення дитини Табер⁸, але його розташування вказує на те, що воно було передльодовиковим.

Перші корінні американці, яких археологи називали різними іменами, такими як Кловіс або Фолс, без зусиль поширилися б на південь у південну частину Північної Америки, Центральну Америку й, урешті-решт, у Південну Америку. Подорож від річок Тигр-Євфрат до південного краю Південної Америки не повинна була бути виснажливою, як деякі припускали⁹, і не повинна була займати багато часу. 

Якби племена були кочовими мисливцями й у середньому просувалися на три кілометри в день, протягом чотирьох найтепліших місяців, то вони рухалися б зі швидкістю 400 км на рік. Відстань до південного краю Південної Америки становить близько 24 000 км. За швидкості 400 км протягом кожного літа люди могли здійснити подорож всього за 60 років.

Шістдесят років — це грубий зворотний розрахунок, для оцінки мінімального часу, який знадобиться, щоб дістатися до Південної Америки. Фактична міграція, ймовірно, була більш складною й повільною. Міграція могла відбуватися ривками. Деякі племена могли б оселитися на деякий час в одному місці, перш ніж рухатися далі. 

Ми знаємо, що деякі племена дійсно оселилися уздовж маршруту, такі як ескімоси. Чому більш бродячі племена продовжували рухатися? Є багато можливих причин, про які вже йшлося раніше. Деякі могли просто володіти пристрастю до подорожей і рухатись з тієї ж причини, з якої люди підіймаються на гору — тому що вона є. 

Інші були змушені переїхати через різні людські конфлікти. Це могло бути молоде покоління, яке рухалось на більш перспективні території далеко від своїх більш осілих предків. Племена могли подумати, що полювання буде краще далі, так само, як кажуть «трава зеленіша на іншій стороні гори». Отже, людям і тваринам не було потрібно багато часу, щоб заселити Північну й Південну Америку.

Чи була мета в Льодовикового періоду?

Деякі можуть задатися питанням, чи була в Льодовикового періоду зумовлена Богом мета? Іншими словами, чи викликав Бог Льодовиковий період, який приніс якусь користь людині? Чи Льодовиковий період був просто кліматичним наслідком Всесвітнього потопу?

Ми знаємо, що в Потопа була мета. Він повинен був знищити зло людини й почати все спочатку, тому що «... Господь бачив, що безбожність людини була велика на землі, і всякий намір помислів серця її було тільки злом невпинним» (Буття 6:5). Це була вкрай похмура ситуація, і Бог був змушений прийняти рішучі заходи. 

Змішання мов у Вавилонській вежі теж мало свою мету. Це був суд Божий з метою змусити людину остаточно заповнити землю після Потопу. Я також вірю, що Бог міг бачити, куди приведе такий безбожний, ідолопоклонницький союз людей, і це було недобре. Могло статись багато злих речей. Багато інших біблійних подій можна зрозуміти як такі, що «прийшли від Бога» для виконання Його мети. А як щодо Льодовикового періоду?

Важко так чи інакше сказати, чи мав Льодовиковий період мету для людини. Льодовиковий період не згадується в Біблії; це кліматичний результат біблійної події Потопу. Можна було б подумати, що якщо б така велика подія, як Льодовиковий період, мала мету, то Бог згадав би про неї. Однак Біблія була практично вся написана після того, як розтанув лід.

Книга Йова, ймовірно, єдина книга, написана під час Льодовикового періоду. Йов згадує сніг та лід, але він міг спостерігати такі особливості взимку. Є також події, які не згадані в Біблії і які мають мету для людини. Крім того, Льодовиковий період відбувався на Крайній Півночі чи в горах, далеко від контактів з більшістю людей. Тому він приніс людству мало шкоди.

Є дві мети, які я хотів би запропонувати. Крижані щити й льодовики подрібнюють скелі до розмірів мулу. Цей мул називають кам'яним борошном. У той час як Льодовиковий період закінчувався, це кам'яне борошно було рознесене по всьому світові сильними, сухими штормами під час дегляціації. 

Існує багато пилу в частині крижаних щитів Льодовикового періоду Гренландії та Антарктиди. Цікавим аспектом цього мулу, який продувається вітром, є те, що це дуже багатий грунт. Ряд місць у світі, де видувний мул особливо густий, є супер сільськогосподарськими районами. Ці області включають в себе Середній Захід Сполучених Штатів, Україну й обширні райони Китаю.

Іншою можливою метою Льодовикового періоду могло бути сприяння повторного заселення Землі. 

М'яка зима й прохолодне літо, характерні для раннього й середнього Льодовикового періоду, допомогли б людям мігрувати через пустелю Сахара, яка була набагато прохолодніша й вологіша, в Центральну та Південну Африку. Такий клімат допоміг би людині й тваринам мігрувати в Сибір і перейти в Північну Америку. 

З іншого боку, м'яка зима й більш прохолодне літо з великою кількістю опадів зробили б район Тигра-Євфрату ідеальним місцем для життя, ніж це є сьогодні. Можливо, саме з цієї причини люди оселилися там і не хотіли йти.

Чи є перехідні форми між людиною та мавпами?

Якщо людина походить від мавпи або мавпоподібної істоти протягом декількох мільйонів років, то має бути знайдено безліч викопних зв'язків. Цей перехід теоретично стався під час Льодовикового періоду — можливо, навіть викликаний Льодовиковим періодом, як постулюють деякі вчені. Чому еволюціонували люди, а не тварини, в цей час є очевидним протиріччям еволюційної теорії. 

Палеоантропологи, як називають мисливців за відсутніми ланками, прочісують світ вже більше 100 років, витрачаючи величезну кількість часу й грошей на пошуки відсутніх ланок. Дійсно, вони знайшли кілька кандидатів, але їхнє число досить невелике, й інтерпретація скам’янілих обривків відкрита для обговорення. У кожного палеоантрополога, здається, є своя інтерпретація того, як повинні бути розташовані кістки.

У результаті їхнього ентузіазму й напруженої конкуренції за пошук відсутньої ланки, палеоантропологи зіткнулися з великими труднощами. Неандертальська людина, на ранньому етапі, була прийнята як відсутня ланка, але експерти пізніше зрозуміли, що їхня власна упередженість створила її. Неандерталець — це просто різновид людини.

Перебільшені претензії на відсутню ланку були навіть зроблені на основі одного зуба. Зуб «людини з Небраски», знайдений у Небрасці в 1922 році, виявився зубом свині.

Шахраям було легко використовувати цих відчайдушних мисливців за викопними. Так звана «Пілтдаунська людина», незважаючи на очевидні докази, обдурила всіх провідних палеонтологів на початку та в середині ХХ століття. Ця «відсутня ланка» виявилася щелепою мавпи, з'єднаною з черепом людини.

Останні кандидати на статус відсутньої ланки протрималися трохи довше, але на тлі суперечностей. Рамапітек (Ramapithicus), від якого збереглися лише обривки зубів і щелеп, вважався першою відсутньою ланкою між людиною та мавпами. Проте більше матеріалу не було знайдено. Зрештою, він перетворився у вимерлу мавпу. Первинний аналіз його статусу, як відсутньої ланки, був ще раз проведений з упередженістю.

Австралопітек (Australopithicus) є наступним у черзі на звання «містер відсутня ланка». У даний час у цій групі є безліч таких істот, включаючи Люсі, знайдену Дональдом Йохансоном в Ефіопії.¹⁰

Навіть стверджується, що Люсі ходила прямо, як люди. Більшість знахідок, позначених як людина вміла/Homo habilis, також потраплять у категорію австралопітеків. Палеоантропологи підкреслюють їхні «людиноподібні» характеристики й зазвичай применшують їхні мавпоподібні риси. 

Грунтуючись на комп'ютерному аналізі багатьох частин наявних скелетів австралопітека, Чарльз Окснард¹¹ класифікував його як унікальну мавпу, яка не знаходиться в лінії між мавпою та людиною. Звичайно, можна було б очікувати унікальні особливості вимерлої тварини, тому що це є частина визначення.

Australopithicus занадто стародавній. За словами сера Соллі Цукермана¹², одного із провідних експертів з еволюції цього викопного в середині ХХ-го століття, у нього розмір мозку як у мавпи, його череп виглядає як у мавпи, і сумнівно, що він ходив у вертикальному положенні. 

Зовсім нещодавно аналіз ліктьової області Люсі і ще одної зі скам’яніостей австралопітека виявив кістки пальців, які схожі з деякими живими мавпами.¹³ На жаль, в своєму прагненні зберегти статус відсутньої ланки австралопітека палеоантропологи віднесли це нове свідоцтво до спогадів про попереднього предка, стверджуючи, що здатність ходити на кістяшках пальців не використовувалася.

Сер Соллі Цукерман¹⁴, філософськи міркуючи про все це підприємство з пошуку відсутньої ланки, журиться:

«Як я вже говорив, що скам’янілості приматів, що вивчаються, не відрізнялися обережністю при роботі в рамках логічних обмежень предмета. Літопис настільки дивний, що правомірно запитати, чи багато ще належить знайти науці в цій галузі взагалі. ... Так багато чарівності все ще надається темі відсутньої ланки і відносин людини з тваринним світом, що завжди може бути важко вигнати з порівняльного вивчення приматів, живих і викопних, різновиди міфів, які неозброєним оком здатні викликати бажані думки».

Останній кандидат на статус відсутньої ланки — людина прямоходяча (Homo erectus). Це позначення включає в себе досить велику різноманітність скам'янілостей, деякі з них є сумнівними. 

Ранні члени цієї категорії включають двозначну яванську людину (Java man) і пекінську людину (Peking man). З того часу було виявлено багато скам'янілостей Homo erectus. Як виявилося, Homo erectus лише трохи відрізняється від неандертальця. 

Головна відмінність полягає в тому, що Homo erectus зазвичай мав менший зріст і розмір мозку, але все ж у межах нормального діапазону людини. І так само, як неандертальці й сучасні люди, змішані типи жили в одному регіоні в один і той же час. Є тільки один висновок, який можна зробити: Homo erectus був видом людини, як це докладно описано в книзі Марвіна Любенова «Кістки розбрату» (Bones of Contention).¹⁵