Розріз сталактита з широким кільцем зростання, поруч із годинникомНаталя Поліна була моїм екскурсоводом у геологічному музеї, розташованому на півдні Сибіру. 

Вона розповідала: «Це поперечний розріз сталактита. Кільця вказують на однорічний приріст».¹ Мене дуже зацікавило одне широке кільце, яке виросло за рік більше ніж на сантиметр.

«А через що утворюються кільця?» – запитав я у Наталії.

«Ґрунт, який поверхневі води приносять у печеру, відрізняється своїм складом взимку і влітку, – відповіла вона.– Влітку в воді більше ґрунту, тому відкладається більш темне кільце, а взимку, коли поверхня землі вкрита льодом і снігом, ці відкладення більш прозорі».

На одному інтернет-сайті, присвяченому геології, пропонується схоже пояснення:

«Палеокліматологи аналізують швидкість росту сталактитів і сталагмітів, щоб зрозуміти схему випадання опадів у минулому. На цьому малюнку видно однорічний приріст кілець сталагміту з Карлсбадських печер (Нью Мексико, США) за минулі 450 років. Товсті кільця свідчать про порівняно вологий клімат, в той час як тонкі кільця свідчать про сухий клімат».²

Швидкість зростання сталагмітів на малюнку оцінюється кроками в 0,1 мм, від 0 до 0,3 мм. Для порівняння, ширина кільця сибірського сталактита становить 15 мм – а це в 50 разів більше, ніж найширше кільце з Карлсбадських печер. 

Це пов’язано з тим, що Карлсбадські печери знаходяться в пустелі штату Нью-Мексико, де випадає дуже мало опадів, навіть у більш вологі роки. Однак сталактит, який показала мені Наталія Поліна, був знайдений в Алтайських горах на південному заході Сибіру, де рівень випадання опадів влітку набагато більший.

Протиріччя зростають

Спостереження в Сибіру суперечать традиційним переконанням про повільне зростання сталактитів протягом тривалих періодів часу.

Наприклад, британська телекомпанія British Broadcasting Corporation в одній із освітніх програм заявляє:

«Сталактити (що ростуть на стелі) складаються з багатьох послідовних шарів... Коли крапля води звисає зі стелі, то вона втрачає частину вуглекислого газу, що міститься в ній. Таким чином, вона стає менш кислою. А це означає, що вона не може втримати всі розчинені в ній матеріали, які вона ввібрала, просуваючись по розломах. Крапля залишає після себе кілька кристалів кальциту, й сталактит починає рости. Крапля за краплею, протягом сотень і тисяч років можуть утворюватися величезні формації».³

В одному авторитетному джерелі, де описуються спелеотеми (мінеральні утворення в печерах), написано: 

«На утворення 2,5 см спелеотеми може піти від ста до ста п'ятдесяти років».⁴

У ще в одній статті говориться, що «максимальна швидкість росту сталактитів становить кілька міліметрів за рік».⁵

Один скептик, який намагається спростувати припущення креаціоністів, пише: 

«Що стосується сталактитів, то Бюлетень національного спелеологічного товариства (Bulletin of the National Speleological Society, 37: ст. 21, 1975) наводить результати спостережень швидкості росту сталактитів від 0,1 до 10 сантиметрів за тисячу років. У виняткових випадках надзвичайно швидке зростання може перевищувати максимальне значення на короткий проміжок часу, однак це відбувається не довше, ніж триває смуга везіння за столом покеру в Лас-Вегасі. Автори Мур і Салліван (Moore and Sullivan, 1978, ст. 47) наводять дані про те, що в середньому найвищий показник швидкості їхнього зростання становить «трохи більше 0,1 мм у рік (10 сантиметрів за тисячу років)».⁶

З такою малою швидкістю росту сталактити повинні бути неймовірно стародавніми. Однак сталактит із Сибіру доводить, що їх ріст може відбуватися й дуже швидко.

Більше того, сибірський приклад набагато більш показовий з точки зору клімату, який повинен був переважати в Льодовиковий період після Потопу, коли величезні території у Північній півкулі були покриті льодовиками. В таких умовах сталактити повинні були утворюватись дуже швидко, а значить, вони не такі «старі», як ми можемо вважати, ґрунтуючись на сучасній швидкості їх зростання.

Опади й посуха

Загальновизнаним є той факт, що ера повсюдного заледеніння в Північній півкулі складалася з «тепліших» і «холодніших» періодів, хоча їхня тривалість досі є темою, відкритою для обговорення. Певною мірою клімат, що переважав у Європі та в Північній Америці, нагадував сьогоднішній клімат у Сибіру.

У людей склався стереотип, що Сибір – це земля вічних морозів. Але хоча там дійсно бувають тривалі та морозні зими, в Сибіру також буває й коротке, спекотне літо. Щороку на території всього цього регіону (крім гірських вершин) тане лід. 

Коли він тане, біля підніжжя гір починають текти потоки. Весняні відлиги часто стають причиною місцевих повеней. І хоча ці води потрапляють в Арктичний океан, якась їхня кількість все ж поглинається землею.

Що сталося б, якби під поверхнею землі перебували вапнякові печери зі сталактитами? У статті про палеокліматологію,² опублікованій на сайті Холі Рібіка (Holli Riebeek), написано, що швидкість росту сталактита (або будь-якої іншої спелеотеми) «є індикатором кількості ґрунтових вод, які проникли в печеру. Невелике зростання може свідчити про посуху, в той час як швидке зростання говорить про рясні опади».

В умовах, що нагадують кліматичні умови Сибіру, таке чергування між очевидними «засухами» та «рясними опадами» має відображати сезонні зміни кількості води, що потрапля в печеру.⁷ 

Взимку, коли поверхня землі вкрита льодом, під землею повинна бути «посуха». Однак коли в кінці зими лід і сніг починають танути (і на це йде приблизно кілька тижнів), у печерах постійно «йде дощ». У товстих шарах снігу та льоду має бути не надто багато забруднень, тому води будуть відносно чистими.

Зростання припинилося одночасно?

Геологи, які вірять у те, що землі мільйони років, стикаються з дилемою, коли намагаються пояснити, чому на утворення сталактитових шарів знадобилися такі довгі часові періоди. Щоб «розтягнути» час, вони заявляють, що ці шари є індикаторами періодів, коли зростання сталактитів зовсім припинялося.

Холі Рібік пояснює: 

Коли зростання спелеотем припиняється, зовнішня поверхня стає брудною та в деяких місцях піддається ерозії, створюючи похмурий вигляд. Спелеотема, що зростає, виглядає гладкою й вологою.

Однак якщо шари є показниками тривалих періодів відсутності зростання, то кожен новий шар додавався тільки після тривалої паузи. У деяких випадках така пауза могла скласти кілька тисяч років. 

Еміль Сільвестру (експерт по печерним утворенням) зазначає, що «краплі води знову починають падати точно в тому ж місці, з точністю до міліметра, й потрапляють на самий кінчик сталагміта».

Далі він продовжує свою думку:

«Таке пояснення не має здорового глузду. Всі наші спостереження показують, що шлях, який вода прокладає собі від поверхні землі до місця на сталагміті, де вона починає капати, дуже чутливий навіть до найменших змін (пам'ятаєте, адже це ще й хімічний процес). Більше того, величезна кількість даних, з місця досліджень, підтверджує, що поверхні карслових ґрунтів сильно та швидко змінюються всього протягом декількох століть».⁸

Я згадав коментарі Еміля Сільвестру, коли Наталя Поліна розповідала мені про те, що кільця зростання сталактита з Алтайського регіону в Сибіру утворюються щороку (а не протягом століть). Те, що вона мені розповіла, було для мене цілком обґрунтовано.

Наталя дозволила мені сфотографувати цей сталактит (див. фото). Якщо ви скористаєтеся моїм годинником для масштабу, то побачите, що ширина найширшого кільця в лівій частині зразка становить 1,5 сантиметра – а це феноменальна швидкість зростання за один рік!

Сталактити – молоді утворення

Клімат Європи й більшої частини Північної півкулі Землі в недалекому минулому трохи відрізнявся від сучасного клімату Сибіру. Тому має сенс оцінювати вік європейських сталактитів, ґрунтуючись на швидкості росту сталактитів Сибіру, а не на тих, які ми знаходимо у пустелі штату Невада. 

В сучасних кліматичних умовах Сибіру сталактити ростуть швидко й, мабуть, так само швидко росли на території Європи та Північної Америки під час Льодовикового періоду. Вік сталактитів і печер, в яких вони знаходяться, може становити кілька тисяч років, тобто приблизно стільки часу, скільки минуло з часу закінчення Потопу.