Всесвітній потоп та льодниковий період
Креацентр > Статті > Всесвітній потоп та льодниковий період > Коли був пік Льодовикового періоду?

Коли був пік Льодовикового періоду?

Після того, як води Потопу зійшли з суші, температура Світового океану й поверхні землі постійно змінювалися, прямуючи до відносної рівноваги, яку ми маємо сьогодні. Знадобилися століття зміни клімату, щоб це відбулося. 

Теплий океан поступово остигав, у той час як льодовики росли й розширялися. Льодовиковий період закінчився, оскільки кількість вулканічного попелу й пилу в стратосфері повільно зменшувалася, а клімат Землі став більш стабільним. 

Нарешті, настав час, коли два головних механізми Льодовикового періоду - вулканічний матеріал в стратосфері й теплий океан - зменшилися настільки, що вони більше не могли підтримувати чисте накопичення льоду на земній кулі. Це був пік Льодовикового періоду, або льодовиковий максимум.

Льодовиковий максимум

В міру наближення льодовикового максимуму океанічна вода й атмосфера в середніх і високих широтах охолоджувалися достатньо, щоб багато районів поблизу океану заледеніли. Зміна температури води й суші дозволила крижаним щитам поширитися на континентальні шельфи східної Канади і Нової Англії. 

Лід поширився з гір Британської Колумбії і штату Вашингтон на навколишні низини. На схід від Скелястих гір лід спускався на Високі рівнини й зливався з лаврентійським крижаним щитом, який блокував вільний від льоду коридор.

Крижані шапки, розпочавшись в горах Гренландії і Скандинавії, зрушилися на низини. До того часу Балтійське море було покрите льодом, й лід покривав велику частину північної континентальної Європи й Північно-Західної Азії. 

Приблизно в середині Льодовикового періоду на Британських островах з'явилися гірські крижані шапки. Вони заповнили долини й покривали Ірландське море до кінця Льодовикового періоду. Однак сумнівно, що існував зв'язок між невеликим крижаним щитом на Британських островах і скандинавським крижаним щитом через Північне море.

До льодовикового максимуму льодовиковий покрив Східної Антарктиди в Південній півкулі став величезним. У Західній Антарктиді лід спускався з гір і заповнював навколишні западини, які були нижче рівня моря, утворюючи один великий крижаний щит західної Антарктиди. 

Крижаний щит західної Антарктиди місцями зливався з крижаним щитом східної Антарктиди. Гори Південної Америки, Нової Зеландії і Тасманії були покриті крижаними шапками. Невелика частина гір на південному сході Австралії була покрита льодом.

У тропіках льодовики опускалися на низини, коли вони спускалися з високих гір. Гора Кіліманджаро й гора Кенія в Африці зберігають льодовикову шапку донині, але під час піку Льодовикового періоду льодовик був на 900 м нижче, ніж сьогодні. 

Більш низький рівень снігу в 900 м був приблизно таким самим для інших високих гір тропіків. Вчені-уніформісти були здивовані тропічним гірським заледенінням. Їхні теорії, включаючи популярну астрономічну теорію, наврядчи передбачають тропічне гірське зледеніння під час Льодовикового періоду. Модель Льодовикового періоду, заснована на кліматичних наслідках біблійного Потопу, передбачає, що всі заледеніння були одночасними з Північної півкулі, через тропіки і в Південну півкулю.

Чи займає утворення льоду багато часу?

Вчені-уніформісти стверджують, що для циклу льодовикового періоду потрібно близько 100 000 років. У моделі Потопу він буде швидким — деякі вважатимуть його катастрофічним. Вулканічні стоки в стратосфері й теплому океані є потужним механізмом розмноження льодовикового періоду.

Оцінка тривалості Льодовикового періоду залежить головним чином від того, скільки часу буде потрібно теплому океану після Потопу, щоб охолонути. Як тільки океан охолоне нижче деякої граничноъ температури, випаровування буде недостатньє для підтримки зростання чистого крижаного покриву. 

З меншою кількістю снігу й меншим вулканічним забрудненням літнє сонце спричинятиме сильныше танення крижаних щитів протягом літа. Щоб обчислити швидкість охолодження теплого океану, я зробив оцінки середньої температури океану в кінці Потопу й граничної температури океану в льодовиковому максимумі. 

Потім я використав рівняння теплового балансу для океану й атмосфери, щоб досягти льодовикового максимуму, і прийшов до оцінки часу, яка буде потрібна для льодовикового періоду. Оскільки є припущення, пов'язані з оцінками членів рівнянь, я використав мінімальні й максимальні оцінки для задіяних змінних, а потім вибрав середні значення, щоб придумати приблизне число. Деталі були розроблені в книзі «Льодовиковий період, викликаний Потопом Буття».1

Малюнок 1. Графік середньої температури океану після Потопу. Середня температура океану охолола нижче сьогоднішнього значення, оскільки льодовики розтанули, так як температура атмосфери в більш високих широтах була набагато нижче нинішньої.

Я почав з теплої середньої температури океану 30°C відразу після Потопу. Така температура була обрана тому, що всі теплові потоки під час Потопу були величезними, але морські організми все ще вижили. Вода, мабуть, була досить теплою, але не дуже гарячою для життя. Оскільки середня температура океану сьогодні становить близько 4°C і немає ніяких льодових щитів, за винятком Антарктиди та Гренландії, порогова температура, коли льодовиковий максимум досягнутий, буде тепліше, ніж сьогодні. 

Я оцінив середню температуру океану до 10°C, коли Льодовиковий період досяг свого піку. Це відображає охолодження океану на 20°C. Включивши максимальні й мінімальні оцінки змінних у рівняння охолодження океану, я розрахував мінімальний час охолодження 174 роки та максимальний час 1765 років. 

Використовуючи значення в середньому діапазоні змінних, я отримав близько 500 років для досягнення льодовикового максимуму. На мал. 1 показаний графік зміни температури океану з часом після Потопу в зв'язку з подіями Льодовикового періоду. Незалежно від того, чи використовуються в рівнянні мінімальні, чи максимальні значення, льодові щити розвиваються за дуже короткий час порівняно з уніформістською оцінкою близько 100 000 років.

Я також виявив, що швидкість зледеніння контролюється кількістю вулканічного пилу й газів у стратосфері в будь-який момент часу. Чим більше вулканічних викидів, тим швидше випаровування йтиме й більше льоду накопичиться та пошириться. 

Чим менше вулканічних уламків, тим повільніше накопичується лід. Цілком можливо, що льодовики трохи відступили під час вулканічного мовчання тільки для того, щоб з’явитись в новій силі в часи більшого вулканізму. Мінливий вулканізм призвів би до активних крижаних щитів.

Товщина крижаного покриву

Може здатися неможливим розрахувати товщину крижаних щитів на піку Льодовикового періоду, але є метод, який можна використати для отримання середнього значення по земній кулі. Це можна зробити, оцінивши кількість доступної вологи, відсоток опадів і тривалість часу досягнення льодовикового максимуму. Такий підхід також було описано більш детально в інших місцях.2 Я тільки дам читачеві основні моменти.

Існує два основних джерела вологи: (1) випаровування з теплого океану в середніх і високих широтах і (2) перенесення атмосферної вологи з низьких широт. Як виявилося, перша змінна є основним джерелом вологи. 

Виходячи з максимальних і мінімальних значень частки вологи, яка випадає на крижаний покрив, я отримав для Північної півкулі мінімальну глибину 500 м і максимальну глибину 900 м. Використовуючи змінні для середнього діапазону, я оцінив середню глибину 700 м. 

Середньорічна кількість опадів над крижаними щитами склала 1,4 м/рік. Ця швидкість у три рази перевищує поточні середні опади на суші на північ від 40°N. 3 Це помірне збільшення з сьогоднішнього дня, враховуючи величезну кількість випаровування в середніх і високих широтах з теплого океану.

Оскільки майже весь лід у Південній півкулі опинився в Антарктиді, я зробив аналогічний розрахунок для середньої глибини льоду в Антарктиді. Цікаво, що найкраща оцінка виявилася близько 1200 м. Середньорічна кількість опадів у водних еквівалентах склала б 2,4 м/рік. 

Антарктида мала більш товстий крижаний покрив через більший розподіл океану на суші. Іншими словами, океани Південної півкулі були в змозі поставляти більше водяної пари штормам, які вирують навколо Антарктиди.

Наведені вище оцінки глибини залягання льоду є середніми. Очікується, що деякі ділянки льодового щита будуть товщі, а інші — тонші. Глибина залежить від того, наскільки близько область була до основного сліду шторму й кількості вологи, яку ніс шторм. Останній фактор зазвичай пов'язаний з тим, наскільки близько шторм перебував до джерела вологи — теплого океану.

Наведені вище оцінки також припускають відсутність літнього танення. Це, ймовірно, гарне припущення для більшої частини льодового щита, але по периферії можна було б очікувати деяке літнє танення. Периферія являє собою смугу шириною 640 км вздовж кромки крижаних щитів. 

Літнє танення буде мати тенденцію до зменшення глибини льоду вздовж краю. Однак я ніколи не брав до уваги третє джерело вологи, і ця волога, зібрана над вологою незамерзлої землі в середніх і високих широтах. При можливо трикратному збільшенні кількості опадів, у порівнянні з сьогоднішнім днем, на незамерзаючих землях з великими озерами, що займають у даний час пустельні й напівпосушливі райони, значне випаровування сталося б із суші. 

Частина цього випаровування, з цього третього джерела вологи, була б додана у вигляді снігу до крижаного покрову. Це б в основному компенсувало літнє танення. Тому ні одна із змінних не враховувалася при розрахунках глибини залягання льоду. Я припустив, що літнє танення і додатковий сніг, що надходить від випаровування з незамерзаючих земель, будуть компенсувати один одного.

Уніформістські оцінки товщини льоду перебільшені

Уніформістські вчені стверджували, що товщина льоду над східною Канадою протягом Льодовикового періоду становила понад 3000 м, в середньому - більше 1500 м (мал. 2). Скандинавські та кордильєрські льодові щити також вважалися товстими. 

Ці глибини льоду набагато більші, ніж глибини, розраховані в рамках моделі Потопу. Яка оцінка ближче всього підходить до фактичних глибин? По-перше, я перевірю основу уніформістських оцінок, а потім надам дані, які вказують на те, що льодові щити були тонші.4

Малюнок 2. На цій ілюстрації показаний вид Дентона і Хьюза на лаврентійському крижаному щиті східної і центральної Канади та крижаному щиті Кордильєра над Британською Колумбією.

Геологи-уніформісти в основному припускають, що льодовикові щити, що розтанули, були аналогічної товщини, що й в Гренландії та Антарктиді. Це частина їхнього мислення «нинішніх процесів, що відбуваються протягом мільйонів років». Вони розсудили, що при наявності достатньої кількості часу ці минулі крижані щити повинні були зрости до нинішніх розмірів. Артур Блум5 у відношенні колишнього лаврентійського крижаного щита заявляє:

На жаль, про його товщину відомо небагато фактів... У відсутність прямих вимірів лаврентійського крижаного щита ми повинні звернутися до аналогії і теорії.

Єдина аналогія або приклади, які ми маємо сьогодні, — це льодові щити Гренландії і Антарктиди. Що стосується теорії, то вчені-уніформісти припускають, що лід розвивався на Крайній Півночі Північної Америки й поширювався у гору до південної периферії після багатьох тисяч років. 

У цьому випадку лід у центрі Канади мав би бути дуже товстим, оскільки льодовики на досить рівній місцевості поширюються з області більш товстого льоду в області більш тонкого льоду. Іншими словами, спадний схил у верхній частині крижаного щита визначає рух льодовика по зазвичай рівній місцевості. Таким чином, ґрунтуючись як на аналогії, так і на теорії, уніформістська оцінка товщини льоду досить велика, але вона повністю спекулятивна.

Геологи також використовували оцінки зниження рівня моря, щоб зробити висновок про товщину крижаного покриву. Однак важко визначити, наскільки низько море впало під час піку Льодовикового періоду, тому що докази знаходяться під водою. Цікаво, що геологи часто оцінювали падіння рівня моря на основі їхньої постульованої товщини крижаного покриву. 

Це кругове міркування, оскільки і нижній рівень моря, і товщина льоду невідомі. Коли справа доходить до цього, геологи дійсно вгадують товщину крижаного покриву. Еріксон і Уоллін6 визнають: 

Оцінки варіюються, бо можна тільки здогадуватися, наскільки товстими були крижані щити.

Малюнок 3. Нова багатокупольно модель лаврентійського крижаного щита із двома основними центрами над Лабрадором і Киватином. Стрілки — це постульовані шляхи потоку з цих куполів. Існує кілька інших менших куполів, один з яких показаний як крижаний купол Фокса/Баффіна.

Однак є деякі свідчення того, що в минулому товщина крижаного покриву була значно нижча, ніж очікували уніформісти. Замість одного великого лаврентійського крижаного щита з центром над Гудзоновою затокою більшість геологів тепер припускають, що було, принаймні, два головних крижаних куполи, один на схід від Гудзонової затоки з Лабрадором і один на захід і північний захід від Гудзонової затоки, купол Киватин (мал. 3). 

Таке припущення базується головним чином на напрямку поперечно корінної породи й розсіюванні льодовикових уламків. Імовірно, були й інші крижані куполи, наприклад купол Фокса/Баффіна на мал.3. Ще однин можливий купол був побудований на північ від Великих озер. Незважаючи на це, два або більше куполи замість одного передбачають більш тонкий лід.

Крім того, периферія лаврентійського крижаного щита на півночі центральної частини Сполучених Штатів, як тепер відомо, була набагато тонше, ніж вважалося раніше. Початкові оцінки товщини льоду були засновані на товстій периферії льодового щита Антарктиди. Докази більш тонкої периферії отримані із спостережень, що вершини гір у Північній Центральній Монтані, західні кипарисові пагорби Південно-Східної Альберти й лісове гірське плато на південному заході Саскачевану, були знайдені вище льоду.7 

Товщина льоду в Південній Альберті й Саскачевані була досить змінною і становила близько 300 метрів у глибину. Схил крижаної поверхні в Південній Альберті до її південної частини був майже плоским.8 Ця товщина становить приблизно 1/5 товщини, постульованої з використанням краю Антарктичного крижаного щита в якості аналогії. 

З таким плоским схилом і загальною топографією підйому з Південної Канади в Монтану, більшість вчених залишаються з проблемою: як крижаний щит поширився на північ центральної Монтани, рухаючись в гору? Судячи з того, як рухаються льодовики, це неможливо. Найбільш вірогідним поясненням є те, що сніг і лід повинні були утворюватися в основному на місці, як і передбачалося в моделі Льодовикового періоду після Потопу.

Додаткові докази наявності тонкого крижаного щита надходять з північної частини Середнього Заходу Сполучених Штатів. В даний час відомо, що крижані пласти уздовж краю в цій області піднялись на південь. Ці хвилі залишили після себе бічні морени. Пологий нахил цих бічних об'єктів вказує на те, що крижаний покрив повинен був бути особливо тонким.9 

Дрейфуюча область в південно-західному штаті Вісконсін свідчить, що тонкі крижані пласти повністю пропустили цю область. Якби лід на периферії не був тонким, то бездоріжжя було б поховане під льодом.

Мало того, що південно-західна й південно-центральна периферія лаврентійського крижаного щита була тонкою, але недавні свідчення вказують на те, що північно-західна околиця на східній території Юкона також була тонкою.10 

Південно-східна околиця Нової Англії була відносно густою. Існує мало інформації з інших районів периферії лаврентійського льодового щита.

Оккієтті11 підводить підсумок значимості нових даних та спостережень:

Ці результати радикально змінюють концепцію лаврентійського крижаного щита. Вони передбачають, зокрема, значно менший обсяг льоду й складні поля.


Автор: Майкл Дж. Оард

Дата публікації: 1 жовтня 2004 року

Джерело: Answers In Genesis


Переклад: Горячкіна Г.

Редактор: Недоступ А.

Науковий редактор: Тупчієнко В.


Посилання:

  1. Oard, M.J., An Ice Age Caused by the Genesis Flood, Institute for Creation Research, El Cajon, CA, pp. 93–98, 199–210.
  2. Ibid. pp. 98–100, 211–215.
  3. Peixoto, J.P., and A.H. Oort, Physics of climate, American Institute of Physics, New York, p. 168, 1992.
  4. Oard, Ice Age, pp. 100–107.
  5. Bloom, A.L., Glacial-eustatic and isostatic controls of sea level; in: The late Cenozoic glacial ages, K.K. Turekian (Ed.), Yale University Press, New Haven, CT, p. 367, 1971.
  6. Ericson, D.B., and G. Wollin, The ever-changing sea, Albert A. Knopf, New York, p. 136, 1967.
  7. Klassen, R.W., Late Wisconsinan and Holocene history of southwestern Saskatchewan, Canadian Journal of Earth Sciences 31:1822–1837, 1994.
  8. Mathews, W.H., Surface profiles of the Laurentide ice sheet in its marginal areas, Journal of Glaciology 13(67):37–43, 1974.
  9. Clayton, L., J.T. Teller, and J.W. Attig, Surging of the southwestern part of the Laurentide ice sheet, Boreas 14:235–241, 1985.
    Beget, J.E., Modeling the influence of till rheology on the flow and profile of the Lake Michigan lobe, southern Laurentide ice sheet, U.S.A., Journal of Glaciology32(111):235–241, 1986.
  10. Beget, J., Low profile of the northwest Laurentide ice sheet, Arctic and Alpine Research 19:81–88, 1987.
  11. Occhietti, S., Laurentide ice sheet: Oceanic and climatic implications, Palaeogeography, Palaeoclimatology, Palaeoecology 44:13, 1983.

Написати коментар