Зародження сучасної науки часто пов'язують з іменами Коперника та італійця Везалія (1514-1564). Це зовсім не занижує заслуг багатьох вчених, що жили раніше, які внесли істотний внесок у накопичення наукового знання. І греки, і араби, і китайці володіли глибокими знаннями про світ. Проте в Китаї існувало мало спільних наукових теорій, заснованих на цих знаннях, а середньовічна наука в якості вищого авторитету в основному приймала Арістотеля.

В арабському світі відбувалося безліч дискусій на ці теми, але, здається, принципи пізнання всесвіту сформувалися там на основі змішаного впливу вчення Аристотеля і неоплатонізму. Арабські вчені виконали чудову роботу, особливо в області математики – наприклад, в тригонометрії і алгебрі, а також в астрономії. 

Омар Хаям (бл. 1048 - бл. 1122), який більш відомий як автор книги «Рубайат», обчислив тривалість сонячного року і вніс величезний вклад у розвиток алгебри. Але у арабів, так само як і у європейців Середньовіччя, наука вважалася однією з галузей філософії, і в ній повністю панували традиції філософів, особливо – Арістотеля. Тобто середньовічна наука ґрунтувалася швидше на авторитетах, ніж на спостереженнях. Вона розвинулася не шляхом експериментів, а за допомогою логічних побудов, хоча й існували значні виключення.

Основи сучасної науки були закладені в Оксфорді, де вчені піддали критичному розбору вчення Фоми Аквінського, доводячи, що Аристотель – основний авторитет, на який спирався Фома – почасти помилявся щодо феномену природи. У групі цих оксфордських вчених був Роджер Бекон (1214-1294). Однак найбільш помітний внесок зробив Роберт Гроссетесте (бл. 1175-1253), який представив філософські основи для відходу від арістотелівської науки.

Лідером в критиці аристотелівських концепцій в XV-XVI ст. був університ в Падуї. При утворенні Лондонського Королівського Наукового Товариства, заснованого в 1662 році, більшість його членів були віруючими християнами. Джордж Тревельян в «Історії англійського суспільства» (1942) писав: 

«Роберт Бойль, Ісаак Ньютон та інші члени раннього Королівського товариства були релігійними людьми... саме вони зробили зрозумілими для умів своїх співвітчизників ідею закономірності всесвіту і розробили наукові методи досліджень, спрямованих на пошук істини».

Плідні наукові дослідження, по суті, вимагають християнського (свідомого чи несвідомого) погляду на світ – світ, де відповідні причини призводять до відповідних наслідків; де природні явища підпорядковані твердо встановленим і розумним законам; і де ми можемо бути впевненими у своїй здатності мислити раціонально і доцільно. 

В рамках концепції світу, створеного розумним Творцем, вчені могли працювати впевнено, в надії, що їм вдасться пізнати всесвіт методом спостережень і експериментів. Такий світ передбачає не хаотичний початок, але початок, керований великою думкою і волею, розумну Першопричину, великого Законодавця. Якщо Бог, який створив всесвіт, Сам відкрив власні якості, отже й у науки є достатні підстави для вивчення

Багато сучасних учених, хоча вони і не є прихильниками божественного начала в світобудові, проте, змогли розгледіти християнське коріння сучасної науки. Наприклад, ентомолог Стенлі Бек визнав, що «перша з недоведених передумов, на якій грунтується наука – це віра в те, що світ об'єктивно існує і людський розум здатний зрозуміти його справжню природу... 

Другий і найбільш відомий постулат, що лежить в основі структури наукових знань – це закон причини й наслідку. Оскільки світ був створений розумним Богом, вони відшукали зв'язок між спостерігачем і предметами, які спостерігаються – тобто між суб`єктом і об’єктом. Третя основна наукова передумова – переконання, що природа єдина».¹

Альфред Норт Уайтхед (1861-1947) і Роберт Оппенгеймер (1904-1967) наполягали на тому, що сучасна наука народилася з християнського світогляду. Уайтхед був широко визнаним математиком і філософом, а Оппенгеймер, після того як в 1947 році став керівником Інституту новітніх досліджень в Прінстоні, крім праць у своїй власній області – ядерній фізиці – написав безліч робіт по проблемам найрізноманітнішого спектру. Жоден з них не був християнином, і не вважав себе таким, і тим не менш обидва прямо визнали, що сучасна наука виросла з християнських поглядів на світ.

Оппенгеймер, наприклад, писав про це в статті «Про науку і культуру» в журналі «Енкаунтер» за жовтень 1962 року. У Гарварді, в циклі лекцій під назвою «Наука і сучасний світ» (1925), Уайтхед говорив, що християнство є матір'ю науки, оскільки «середньовіччя наполягало на розумності Бога». 

Уайтхед говорив також про впевненість «в явній розумності особистого існування». Говорив він в цих лекціях і про пов'язанз з розумністю Бога «винятковою вірою (перших вчених) в те, що кожне конкретне явище може бути пов'язане з попереднім абсолютно певним чином, що являє собою приклад загальних принципів».

Френсіс Шеффер пише: 

«...не одні лише християни здатні створювати прекрасне в мистецтві або відчувати пориви натхнення в науковій творчості. Творче натхнення визначається тим фактом, що людина створена за образом і подобою Божою, за образом Великого Творця – незалежно від того, чи віддає собі в цьому звіт індивідуальна особистість, і навіть попри те, що нині образ Божий в людях спотворений. Людина, на противагу нелюдині – здатна до творчості, і особиста думка проглядається в будь-якому творінні. Це відноситься і до творчого натхнення в науці. Світогляд визначає, в якому напрямку це натхнення стане розвиватися, і – чи стане воно розвиватися взагалі або вичерпається».²

Не всі вчені, про які йде мова, були послідовними християнами, але християнська система мислення перших вчених давала їм «віру в можливості науки». Пізніше християнська основа була втрачена, але вже створилися традиції й інерція, хоча науку може рухати вперед прагматична необхідність в технічному розвитку і навіть ініціатива держави. 

Таким чином, в християнському світогляді існують підстави для наукового пізнання. На жаль, з часом метод знайшов самостійну цінність, і християнська система цінностей виявилася незатребуваною сучасною наукою.