Відповідно до теорії еволюції Чарльза Дарвіна, поведінка організму нібито мотивована потребою біологічного виживання. Як же тоді вона може пояснити риси, котрі не мають відношення до виживання, такі як ігри тварин? Проста відповідь полягає в тому, що еволюція не може.

Публікуючись у Quarterly Review of Biology, дослідники Керрі Грем та Гордон Бургхардт написали: 

«Грайлива поведінка — це парадокс людей і тварин, що є всюдисущим, але неоднозначним». 

У огляді поточних досліджень з цього питання неоднозначність еволюційних витоків для ігор була тільки підкреслена. Автори дослідження запропонували суміш цікавих спостережень з недавніх досліджень тваринних ігор, а також плутані, ненаукові «пояснення» в еволюційному контексті.

Наприклад, вони показали, що дослідження виявили грайливу поведінку у більшості піддослідних тварин, навіть у деяких комах, згідно з деякими біологічними визначеннями слова «гра». Гра тварин — це не одна риса, а поведінка, пов'язана з безліччю ознак, таких як певні нейронні зв'язки та інстинктивні поведінкові дані про звички. До того ж гра здається несерйозною. Яким чином дарвінівська інтерпретаційна структура правдоподібно пояснює походження множинних взаємопов'язаних ознак, що працюють для досягнення поведінки, яка не має чіткого впливу на виживання? 

Якби були очевидні переваги ігор для виживання тварин, то еволюціоністи пов'язали б цей фактор з еволюційним минулим, навіть не встановлюючи успадковану основу для такої складної поведінки.

Дослідження не змогло уточнити неоднозначність еволюційних пояснень гри. Після згадки про те, що деякі тварини граються тихо, а інші — голосно, а також посилаючись на деяку діяльність мозку, яка супроводжує таку поведінку, автори пишуть: 

«Еквіваленти сміху через різні види вказують на походження гри та її еволюційне значення».

Але вчені не приводять ніяких аргументів для підтримки цього твердження! Що робить будь-яку вокалізацію в тварині (видавання звуку) еквівалентом людського сміху? І яку перевагу для виживання дає така поведінка? Якщо ігрові вокалізації дають виграшну перевагу, то чому не всі тварини еволюціонували у спроможність вокалізувати під час гри? Ці питання залишаються без відповіді, підкреслюючи безпліддя порожньої риторики про ймовірне «еволюційне значення».

Вивчаючи давню «віру в те, що гра має важливе значення для розвитку молодих тварин», автори провели деякі експерименти, в яких не було ніякої різниці в розвитку між молодими тваринами, які не грали, і тими, що грали. Спостереження за різними видами показали, що дорослі соціальні взаємодії вплинули на активність неповнолітніх, але жодна з них не пов'язувала якої-небудь грайливої поведінки з підвищенням живучості.

В одному з розділів огляду, де обговорювалися можливі розвиваючі ефекти ігор в еволюційному розвитку, використовувалося з півдюжини спекуляцій, кожна з яких позначалася словом «може» — в тому сенсі, що «спільна гра тварин може являти собою набір спільних форм поведінки, пов'язаних з еволюцією соціальності». 

Але кожна заява, типу «може», обов'язково передбачає потенційне «не може», змушуючи читача сумніватися в тому, чи існують насправді «ознаки прогресу», названі в назві дослідження дійсними.

Навіть після відновлення дослідницьких зусиль тваринна гра продовжує заперечувати еволюційні витоки. Однак у тваринних і людських іграх є сенс у контексті створення, де могутній і добрий Бог вклав у кожного зі Своїх творінь як всі естетичні, так і життєві риси.