Коли стає відомо про знахідку стародавніх дерев у вигляді скам’янілих лісів — це вже новина, яка концентрує на собі увагу більшості вчених світу. Однак коли ці «ліси» вважаються тропічними і їх знаходять у такому «теплому» місці, як Арктика — така новина спричиняє ще більший резонанс.

Згідно зі статтями у журналах Science Daily і Geology, Кріс Беррі зі Школи Землі та океанічної науки (School of Earth and Ocean Science) в Університеті Кардіфа та Джон Маршал із Національного океанографічного центру при Університеті Саутгемптона виявили численні «скам’янілі ліси» на острові Шпіцберген Сварбардського архіпелагу, що у Північному Льодовитому океані на північ від Норвегії.¹

Дерева, з яких складаються вищезгадані ліси — це лікопсиди (англ. lycopsids). Ці дерева не існують у наш час, але їхніми живим родичами із того самого класу є плауновидні (clubmosses). Двадцять шість стовбурів скам’янілих лікопсидів були знайдені у трьох місцях у вигляді вертикальних відбитків зовнішніх та внутрішніх частин дерев, які подекуди мали 55-95 мм у ширину і розташовувалися у 15-20 см один від одного. Хоча ці вертикальні скам'янілі стебла були поховані в пісковику, їх нижні частини простягались до аргиліту, який залягає нижче і містить, як вважають вчені, структури, схожі на субгоризонтальне коріння.

Еволюційна інтерпретація

Вчені-еволюціоністи зробили декілька тверджень про вищезгадані скам’янілі дерева, виходячи з еволюційного пояснення геологічної колони (послідовність розміщення геологічних шарів, яка, як вони вірять, утворилась протягом мільйонів років послідовного накопичення). Базуючись на відносному положенні пісковика в послідовності шарів та скам’янілих залишках пилку та спор, ці дерева були датовані як «пізній середній девон» або, якщо говорити простіше, їм дали вік у 380 млн років.²

Такий вік робить ці дерева ймовірними перехідними ланками у процесі колонізації землі. Зрештою, вчені вірять, що так як шари порід формувались протягом мільйонів років шляхом повільного накопичення, то різні рослини та тварини жили, помирали, були засипані та перетворювалися у скам’янілості. Таким чином послідовність рослин у так званому літописі скам’янілостей відображає порядок їх еволюційного розвитку. 

У шарах, які знаходяться нижче девону, зустрічаються переважно скам’янілості організмів, які живуть на мілководді, в той час як в девонському періоді та вище в геологічних шарах вже наявні наземні рослини, такі як лікопсиди. 

В межах еволюційного мислення стверджується, що лікопсиди повинні бути серед тих рослин, які першими еволюціонували так, що отримали здатність рости у ґрунті, а, отже, саме вони є «завойовниками» землі та перехідною ланкою еволюції рослин. І нарешті сам аргіліт розглядається як ґрунт — щоправда зараз він знаходиться у скам’янілому стані — в якому лікопсиди росли.

Полістратна скам'янілість — дерево, що пройшло через «мільйони» років. Вважається, що лікопсиди скам’яніли у місці свого існування в місцевості Джоггінс, Нова Шотландія, Канада. Подивитись на фото скам’янілих лікопсидів під мікроскопом можна у статті журналу LiveScience.

Однак достатньо цікавим є те, що автори цього дослідження повідомляють, що аргіліт складався із обломкової гірської породи, яка накопичувалася у вигляді «конуса винесення» і, можливо, не була ґрунтом. Осадження ж повинно було бути достатньо стрімким для того, щоб стовбури дерев були покриті повністю ще до того, як в них почався процес гниття.³ І це не шахрайство або нечесність з боку вчених, це лише результат їхнього упередженого мислення, через яке вони не беруть до уваги деталі, які здаються їм неважливими для пояснення того чи іншого питання. 

Більше того, стверджується, що лікопсиди — це тропічні рослини. Така думка ґрунтується на колишньому положенні острова Шпіцберген, коли континенти, очевидно, розташовувалися по-іншому. 

Згідно з традиційною «палеокліматологічною» реконструкцією та «палеокліматологічною» інтерпретацією (поясненням) Скотіза (Scotese), Боукота (Boucot) і Чена (Chen), Шпіцберген у девонському періоді знаходився у палеоекваторіальній зоні, або іншими словами — в тропіках. Тому лікопсиди мають бути тропічними рослинами.⁴ З тих пір Шпіцберген перемістився північніше (ймовірно, дуже повільно, що є невід’ємною складовою будь-якої теорії) до місце свого сучасного арктичного положення.

Чи вплинуло вивітрювання?

Збираючи разом фрагменти великого пазлу, Беррі (Berry) і Маршал (Marshall) стверджують, що висока щільність тропічної рослинності могла сприяти швидкому вивітрюванню ґрунтів, а, отже, збільшувався рівень вуглекислого газу. У прес-релізі автори заявили, що лікопсиди мали високорозвинену здатність поглинати вуглекислий газ, тому що «відкриття цих дивних лісів могло нарешті пояснити різке падіння рівня диоксиду вуглецю в атмосфері в девонський період» аж у 15 разів.⁵

То що ж нам робити із усіма цими заявами, та який урок ми можемо винести із них? Ми повинні бути мудрими, коли читаємо такі нові історії, та вміти розрізняти справжні факти і речі, які відкривають дослідники, від еволюційних пояснень, які вчені їм дають (еволюційна інтерпретація).

Правда в тому, що вчені насправді не досліджували палеокліматичні зміни, бо їхньою метою згідно наукового звіту було описати та пояснити скам’янілості, які були знайдені. Тому більшу частину їхнього письмового звіту займають описи методів, які були використані, результатів, які вони отримали, та обговорення більш широкого значення цих результатів. 

З огляду на давню еволюційну заяву про скорочення вмісту вуглекислого газу в атмосфері девонського періоду в 15 разів, а також, що це, ймовірно, сталося через ріст рослин, які мали розміри дерев і, відповідно, могли поглинати набагато більші кількості вуглекислого газу, ніж це б робила трава, що мала практично голі стебла, автори стверджують, що вони знайшли докази існування вищезгаданих рослин. 

Однак де ж дані, з яких можна було б побачити, що знайдені лікопсиди дійсно володіли такою сильною здатністю поглинати, що могли спричинити раптове стрімке зниження рівня вуглекислого газу аж у 15 разів? Автори лише подають минулі цитати інших дослідників, які надали лише докази самого зниження рівня СО₂ в атмосфері Землі. Вищезгадані лікопсиди вимерли. Вони не існують сьогодні, а тому рівень їхньої поглинальної здатності не може бути виміряний.

Тоді як ми можемо робити висновок про стан атмосфери у минулому чи про процеси вивітрювання, виходячи лише зі скам’янілостей? Так, деякі варіації лікопсидів існують і сьогодні, однак, значно менші за розміром, ніж знайдені скам’янілі дерева.⁶ Тим не менш, зовсім не обов’язково, що якщо сучасні мініатюрні лікопсиди володіють високою здатністю поглинати вуглекислий газ, то їх значно більші скам’янілі родичі володіли такою ж здатністю у такій самій мірі. Теперішнє не є ключем до минулого. Навпаки: те, що сталося у минулому, внаслідок чого ці лікопсиди були поховані, може пояснити наявність скам’янілостей сьогодні.

Але послідовність осадових гірських порід з острова Шпіцберген стає краще зрозумілою через свідоцтво очевидця, яке описане у біблійній книзі Буття. Згідно із ним, ця послідовність є частиною геологічної колони Всесвітнього потопу, коли «мільярди мертвих решток були поховані у гірських шарах, які утворились внаслідок повені по всій землі» (Буття 6-9). 

Тому вищезгаданим лікопсидам зовсім не 380 млн років, а лише близько 4,35 тис. — приблизна дата Всесвітнього потопу. Вони були допотопними рослинами, зметеними водами повені і похованими в шарах осадових порід.

Про що «забули» згадати

Чому ж ці рослини були поховані вертикально, якщо вони не росли у місцях, де їх знайшли? Чи дійсно коріння, яке було знайдене у аргіліті, доводить, що лікопсиди росли у місцях знахідок? Насправді, ні! Немає жодної згадки у всіх технічних паперах Бері (Berry) і Маршала (Marshall), що вони знайшли коріння, яке було з’єднане зі стовбурами. 

Дійсно, вони не заявили, не описали і не надали жодних фотографій того, що коріння було з’єднане зі стовбурами дерев. Воно було лише у аргіліті та інтерпретувалось як палеозоль під стовбурами лікопсидів. Як би то не було, автори не надали жодних доказів, які могли б підтвердити, що це коріння. Навіть якщо інші експерти і могли перевірити це, читачі цих наукових матеріалів точно не можуть бути впевненими, що це дійсно коріння.

Автори заявляють, що 

«розслоювання нижчих горизонтів демонструє обмежене вертикальне проникнення коренів і біотурбацію».⁷ 

Але чи могли ці «корені» бути тільки біотурбацією? Ми не можемо знати точно, не маючи точно визначеного критерію оцінки, бо автори не надали адекватного опису даного питання. Навіть експерти можуть не погодись із використанням такої кількості суб’єктивної інформації. В будь-якому випадку, для такої великої кількості вертикальних стовбурів, знайдених вченими, коренів, м’яко кажучи, замало. Це виглядає дуже дивним, особливо, якщо дані «ліси» були захоронені дуже швидко. Чому ж стовбури збереглися, а коріння ні? 

У сучасних лісах коріння завжди більш міцне, ніж стовбури, але ми не можемо перевірити цей принцип по відношенню до лікопсидів, бо вони вимерли. Можливо, як їх сучасні родичі, коріння цих рослин було більше схоже на трубчате листя, яке не було дерев’янистим і тому не могло довго зберігатись. Вчені просто припустили, що знайдене «коріння» належали лікопсидам та ідентифікували аргіліт як «викопний ґрунт» (або палеозоль), посилаючись на Грега Рітоллека (Greg Retallack), експерта у сфері палеозолів. Але навіть він ідентифікує палеозолі, виходячи з переконання про повільно-послідовне захоронення. Саме це переконання еволюціоністи використовують для пояснення більшості того, що вони бачать у геологічній шкалі.

Автори дослідження не надають жодного критерію ідентифікації палеозоля, окрім того, що це аргіліт, і що у ньому було знайдене коріння. А далі вони знову цитують пана Рітоллека. Однак автори в загальному зазначають, що стовбури лікопсидів були поховані в шарах осадових порід. Їх опублікована стратиграфічна колонка вказує на те, що ця порода є крупнозернистою, і вони зазначають, що частинки породи є галькоподібними і часто містять базальні об’єднання. Далі дещо пізніше вони допускають, що стовбури лікопсидів насправді поховані в обломковій гірській породі. Це важливо, бо крупнозернисті піщаники із галькою та обломкова гірська порода потребують швидкого перенесення води для їх утворення. 

Більше того, той факт, що основи стовбурів входили в глинястий камінь ніяк не суперечить раптовому занесенню, бо можливість раптового відкладення осадових порід була підтверджена експериментально.⁸ 

Таким чином ці «ліси» незвичні тим, що вони поховані в обломковій гірській породі, що робить їх схожими до «скам’янілих лісів» хребта Спесімен (Specimen Ridge) у національному парку Єлоустоун. Дійсно, у ситуації з хребтом Спесімен схожа відсутність наданої інформації із місця дослідження також призвела до неправильних висновків.

Насправді існує чудовий сучасний приклад, який може пояснити раптове вертикальне захоронення стовбурів лікопсидів із відсутністю прикріпленого коріння. Так як у сучасних аналогів цих дерев цибулинні основи з є набряклими, а коріння йде безпосередньо від них, то, можливо, лікопсиди потонули у вертикальному положенні.

Навколо озера Спіріт (Spirit Lake), що біля гори Сент-Геленс, внаслідок виверження 18 травня 1980 року дерева були вирвані разом із корінням. Тисячі колод плавали на поверхні озера у напівзатопленому положенні і були поховані вертикально в осаді, що накопичувався на дні.⁹ Цей приклад був використаний для надання гарного пояснення «скам’янілим лісам» на хребті Спесімен, бо так як і у випадку гори Сент-Геленс, дерева теж були вирвані із корінням і раптово поховані в осадових породах. Тому ці лікопсиди, очевидно, не є «закам’янілими лісами».

Причина та наслідок

Так само, як у випадку скам’янілостей у геологічній колоні, це лише порядок поховання різноманітних організмів протягом Потопу.¹⁰ Біблія каже, що Потоп почався із вивільнення вод «великої безодні», тому це означає, що всесвітня повінь почалася в допотопних океанічних басейнах. Рухи земної кори — так як океанічне дно було буквально розірване — спричиняли цунамі, які пронеслися через океан до землі. Біля узбережжя ці цунамі прочистили океанічне дно і, піднявши різноманітні донні та мілководі організми, винесло їх на поверхню разом з осадовими породами. Якщо лікопсиди були частиною плавучих лісів, що росли вздовж лінії узбережжя, тоді хвилі підхопили та поховали їх наступними. 

Лише згодом рослини, які росли у ґрунті, були б покриті осадовими породами, в яких містяться мілководні морські істоти та лікопсиди. Отже, ці рослини не були перехідними колонізаторами землі, вони просто були похованими протягом перших стадій Потопу.

Тому можливо, що Шпіцберген знаходився в екваторіальних широтах, коли ці лікопсиди було поховані в часи Потопу. До водної катастрофи виглядало так, що був лише один суперконтинент, так як сказано в Бутті 1:9-10, що Бог зібрав води в одному місці і створив суху землю, яка також повинна була бути в одному місці. Далі тріскання океанічного дна призвело до того, що води «великої безодні» вийшли на поверхню, ймовірно, у вигляді фонтанів. Це також поділило суперконтинент на частини. 

Континентальні частини, скоріше за все, раптово розійшлися по поверхні Землі внаслідок процесу, що має назву катастрофічна тектоніка плит, і зайняли свої теперішні позиції.¹¹ Таким чином Шпіцберген, що зберігає у собі вищезгадані скам’янілі лікопсиди, цілком міг просунутися через екваторіальні широти під час Великого потопу в катастрофічній подорожі від свого допотопного місця розташування, до нинішнього арктичного положення.

Що стосується п’ятнадцятиразового скорочення рівня вуглекислого газу в атмосфері, то це всього-на-всього штучні наслідки еволюційної інтерпретації вченими вмісту діоксину вуглецю в девонських і кам’яновугільних осадових породах, порівняно з такими ж кембрійським та силурійським періодами, і результатом їх спостережень став той факт, що лікопсиди можуть бути «хорошим» варіантом пояснення цього зниження. Геологи, які приймають модель Потопу, в свою чергу сказали б, що різниця у рівні вуглекислого газу в осадових породах виникла просто через вуглець, який було поховано в цих шарах протягом декількох тижнів Потопу. 

Якщо вищезгадані лікопсиди не росли у місці, де їх було знайдено, то вони не поглинали вуглекислий газ з атмосфери на момент свого поховання. Це не означає, що рослини взагалі не поглинали діоксид вуглецю з допотопної атмосфери. Безумовно, вони це робили. 

Дійсно, в атмосфері до Потопу, можливо, був більший рівень діоксиду вуглецю, що сприяло кращому росту рослин. Але вуглекислий газ міг бути доданий в атмосферу внаслідок катастрофічної вулканічної активності, що створила багато великих потоків лави під час Потопу. Звичайно це спричинило величезні зміни у вуглецевому циклі впродовж Потопу. Крім того великі кількості рослин та тварин були поховані, масивні вулкани вибухали, і вапно осаджувались водами Потопу, внаслідок чого утворилися численні поклади вапняку. Впродовж десятиліть це викликало б значну нестабільність клімату, в результаті чого розпочався Льодовиковий період.

Однак, є певний іронічний поворот в цій вуглецевій «історії». Якщо раніше в атмосфері було в 15 разів більше вуглекислого газу, то це б спричинило енергійний ріст рослин. Більше того, згідно з еволюційною точкою зору, це було ще до того, як з’явилася людина. А отже, людина не мала жодного контролю над радикальними кліматичними змінами, які, як стверджують вчені, сталися в минулому. 

З цього можна винести один урок: людина не могла контролювати все, що відбувалося протягом Потопу, а також зміни клімату після глобальної катастрофи. Однак, все що відбувалося знаходилось в руках Божих, і Він контролював усе. Він судив допотопних людей за їхні гріхи. Подібно до того людина не може контролювати клімат і сьогодні. Усе так як і колись знаходиться у Божій владі. І так як Бог судив минулий світ водою, Він попереджає нас, що наступного разу Він судитиме усе через вогонь (2-Петра 3:5-7).