Ширший корпус свідчень показує, чому спрощені твердження не працюють. 

13 січня 1902 року німецький учений Friedrich Delitzsch виступив з епохальною лекцією в Deutsche Orient-Gesellschaft [німецьке наукове товариство, засноване в 1898 році в Берліні для дослідження стародавнього Близького Сходу. Воно стало одним з провідних центрівМалюнок 1. Табличка III «Енума еліш» орієнталістики, археології та ассиріології, відомим масштабними експедиціями в Месопотамію, Єгипет та Сирію – прим. перекл.] в Берліні під назвою «Вавилон і Біблія», в якій стверджував, що значна частина матеріалу книги Буття була лише запозичена з вавилонської міфології та перероблена невідомими єврейськими авторами під час Вавилонського полону. Так почалася наукова традиція, що повторюється ad infinitum [лат. до нескінченності, без кінця – прим. перекл.] донині, згідно з якою історія створення світу в книзі Буття, наприклад, була лише адаптована з вавилонської «Енума еліш».¹

Епос «Енума еліш», який часто помилково називають вавилонською розповіддю про створення світу, зберігся на семи табличках (на малюнках 1–3 показано три з них), причому більша їх частина походить з Великої бібліотеки Ашшурбаніпала в Ніневії. Тим часом, з роками в різних місцях були виявлені й інші фрагменти, так що тепер ми маємо значну частину епосу, хоча Табличка V (малюнок 3) все ще збереглася лише фрагментарно.²

Отже, труднощі в інтерпретації табличок зберігаються, і наше розуміння тому залишається неповним.

Короткий зміст сюжету

Апсу, чоловіче божество прісноводного океану, з'єднується з Тіамат, богинею солоного океану, й від них народжується безліч молодших божеств, що представляють різні сили природи. Однак Апсу починає дратувати їхній шум, і він вирішує знищити їх, але зазнає невдачі й гине від руки Еа – бога мудрості (стор. 68–69). Еа, своєю чергою, стає батьком бога Мардука (малюнок 4). Тіамат лютує і створює безліч драконів, щоб битися з Мардуком. Але Мардук не лякається погроз Тіамат: він збирає решту богів на великому бенкеті, й вони приймають рішення почати війну з Тіамат, призначивши Мардука своїм представником. Так спалахує велика війна, з якої Мардук виходить переможцем, вбивши Тіамат. Спочатку він розбиває череп Тіамат своєю булавою, а потім розсікає все її тіло. Верхню половину він перетворює на небо, нижню – на землю. З цього хаосу виникає порядок: з'являються сонце, місяць і зірки, й створюється календар.

Малюнок 2. Табличка IV «Енума еліш»Нарешті, є Кінгу – воєначальник Тіамат. Мардук говорить Еа про своє бажання створити людину, яка служитиме богам, щоб ті могли відпочивати. Мардук звертається як до Ігігів (небесних богів), так і до Ануннаків (богів підземного світу), й Ігіги відповідають, що оскільки Кінгу почав війну, то саме він має понести покарання. Мардук вбиває Кінгу, бере його кров і трохи землі й створює людину. Потім Ануннаки працюють над створенням Вавилона й Есагіли – одного з головних храмів Вавилона. Нарешті, Табличка VII перераховує п'ятдесят імен Мардука, щоб звеличити божество-покровителя Вавилона:

«П'ятдесятьма епітетами великі боги
Нарекли його п'ятдесят імен, звеличивши його шлях».³

Можна лише дивуватися, як взагалі хтось зміг знайти «паралелі» з Буттям в такій грубій і кровожерливій розповіді, хіба що бажане видавалося за дійсне. Немає потреби говорити, що сама тема конфлікту між богами повністю відсутня в першому розділі Буття й належить до сутності політеїзму. Деякі критики посилалися, серед іншого, на Іс. 51:9-10 та Пс. 74:14, намагаючись виявити залишки подібної ідеї, однак ці уривки описують історичну подію Виходу, можливо, використовуючи мову міфології, але не її сутність. Ми робимо щось подібне й у власній культурі: назви кількох місяців нашого календаря походять від римських богів, а дні тижня переважно – від скандинавських богів. Але ніхто через це не стверджує, що жителі Заходу вірять в цих божеств або у відповідні міфології.

Спостереження про «Енума еліш»

Перше спостереження полягає в тому, що це політичний документ, який пояснює, чому Вавилон є найвеличнішим містом світу, а його верховне божество – Мардук – перевершує Ану, Еа чи будь-якого іншого бога. ВМалюнок 3. Табличка V «Енума еліш» цій якості епос складав частину ритуалу новорічного свята Акіту, яке підтверджувало царську владу на наступний рік. Перший розділ Буття не виконує подібної функції, а твердження про протилежне – які часто висувають критичні або світські вчені – є лише прикладом колової логіки.

По-друге, це теогонія, а не космогонія, тобто її основна мета – пояснити походження богів, а не походження всесвіту; останнє радше виступає другорядним елементом. Так, основна частина Табличок I–V присвячена народженню богів та їхнім запеклим битвам, тоді як лише невелика частина наприкінці Таблички IV (малюнок 2) розповідає про створення космосу. Основна частина «історії створення» міститься в Табличці VI, де йдеться про походження людини та заснування різних храмів. Більше того, Стефані Даллі (Stephanie Dalley) з Оксфордського університету стверджує, що спочатку цей текст взагалі не був розповіддю про створення світу – цей елемент було включено пізніше.⁴ Така теорія пояснювала б загальну незв'язність «Енума еліш», а також могла б пролити світло на походження міфів про створення в стародавньому світі.

По-третє, в «Енума еліш» світ і людина є еманаціями божественної субстанції, тобто обидва складаються з «матерії» богів. Тут відсутня різниця між Творцем і творінням. Більше того, Мардук виступає радше оформлювачем світу, а не істинним творцем.⁵ Уявлення про створення ex nihilo («з нічого») було, мабуть, за межами розуміння вавилонян.

По-четверте, в «Енума еліш» відсутня структура «шість днів плюс один». Сім табличок епосу не мають жодного відношення до днів (або, якщо вже на те пішло, до тривалих епох). В цьому відношенні – як і в багатьох інших – перший розділ Буття стоїть осібно і є унікальним для стародавнього світу.

Останній загальний момент стосується хронологічного контексту того, що можна назвати «літературою про походження» на Стародавньому Близькому Сході. Кеннет Кітчен (Kenneth Kitchen) стверджує, що цей контекст явно відноситься до початку II тисячоліття до н. е., а не до пізніших періодів близькосхідної історії.⁶

Потім він робить висновок:

«Коротше кажучи, ідея про те, що євреї під час полону у Вавилоні часів Навуходоносора II (VI століття до н. е.) лише тоді "запозичили" зміст перших розділів Буття, не витримує критики».

Хоча я не приймаю загальноприйняту хронологію II тисячоліття, в іншому його думка залишається справедливою: саме початок II тисячоліття до н. е. (й більш ранній період) є епохою месопотамської – і єврейської – «літератури про походження», а не пізніший час.

Стародавня Греція: «Теогонія» Гесіода⁷

Ця історія розповідає про походження та родовід грецьких богів, а також про владарювання Зевса над усіма іншими богами й над космосом. Згідно із сюжетом, Уран та його дружина Гея намагаються породити богів, проте Кронос (Хронос) нападає на свого батька, і його кров проливається на землю, з якої виникають божества. Ще більше богів з'являється після того, як Кронос кидає геніталії свого батька в море. Потім між Кроносом й титанами спалахує війна, що триває десять років, і зрештою Зевс встановлює владу над космосом. Від Геї у нього народжується низка нащадків, серед яких Зевс в підсумку стає верховним божеством.

Ранні християни були знайомі з цим та іншими міфами й запекло нападали на них.⁸ Однак мотив братовбивчого та взаємного конфлікту між богами є характерною рисою цього міфу, як і «Енума еліш». Окрім мотиву війни, можна помітити й низку інших паралелей між «Енума еліш» та Теогонією Гесіода:

● Мардук і Зевс мають низку спільних рис, особливо в тому, що Зевс стає владикою космосу.
● Кронос багато в чому нагадує Кінгу, особливо у своїх битвах з Ураном і в тому, як він стає владикою космосу.
● Аналогічно можна провести паралелі між Тіамат з «Енума еліш» і Геєю, яка підбурює своїх дітей – титанів – проти їхнього батька.

Скандинавська міфологія⁹

Інший міф, який – окрім цілком помітних особливостей холодного північного клімату – містить вражаючі паралелі з «Енума еліш», походить зі скандинавського фольклору:

На початку існувало гігантське джерело під назвою Хвергельмир. Вода з цього джерела з часом замерзла, перетворившись на лід, але коли лід почав танути, з крапель виникло життя, і народився Імир. Глибокий сон взяв його, і з його поту з'явилися син і дочка. Від цих богів походили нові божества, й одним з них був Один, який став верховним правителем асів.

Однак Імир та його злі сини вирішили почати війну проти решти роду богів, але після запеклої боротьби перемогу здобув Бурі – перший з асів. Коли Імир загинув, інші боги поклали його тіло на жорна: служниці перемололи його. Камені були оббризкані кров'ю, а з перемеленої плоті було створено землю. З його кісток виникли скелі й гори, а його крижана кров стала водами морів.

Нарешті, завершивши створення землі, боги взяли череп Імира й зробили з нього небеса. Сонце й зірки з'явилися завдяки богу півдня на ім'я Муспельхейм, який вивергав іскри вогню в порожнє небо. Потім боги встановили для небесних світил порядок і рух, щоб відзначати час і пори року.

У цьому міфі можна побачити низку паралелей з «Енума еліш» – навіть більше, ніж у Теогонії Гесіода. Згадаю дві з них:

● Тіамат, богиня солоного океану, народжує безліч молодших божеств, так само як Хвергельмир – джерело води – стає джерелом і початком цілого ланцюга різних богів.
● Історія створення світу з тіла Імира вражаюче нагадує долю Кінгу в «Енума еліш», настільки, що теоретично можна було б припустити «літературне запозичення» скандинавського міфу з вавилонського. Однак така ідея не витримує критики: наскільки мені відомо, ніхто серйозно не стверджує подібну залежність; усі згодні, що скандинавська міфологічна традиція є sui generis – тобто самобутньою. І вже тим більше ніхто не вважає, що перший розділ Буття залежить від скандинавського міфу.

Висновки

Цей огляд стародавньої міфології не є простою вправою з культурної антропології, а спрямований на те, щоб показати: спрощені порівняння між «Енума еліш» і Буттям є бузпідставними; необхідно враховувати набагато ширший корпус свідчень. Якщо це зробити,Малюнок 4. Мардук стають помітними певні закономірності: язичницька політеїстична міфологія в різних культурах розвивається за подібними моделями – походження через сексуальне поєднання, конфлікти між богами, безперервність між божественною та матеріальною субстанцією світу, а також поступове виникнення верховного божества серед багатьох.

На противагу цьому, розповідь Буття починається з єдиного істинного Бога, який існує від самого початку; між Творцем і творінням проводиться чітка межа; тон розповіді піднесений і чистий, вільний від грубих елементів міфології та такий, що розкриває трансцендентного Бога. Тому язичницька міфологія загалом належить до одного жанру, тоді як Буття перебуває в абсолютно іншій категорії.

Ще один важливий висновок цього дослідження полягає у викритті простої, але поширеної логічної помилки: якщо Б схоже на А, значить Б запозичено в А. Насправді це не випливає автоматично. Схожість може мати кілька пояснень, і літературне запозичення – лише одне з них. Менше з тим, ця помилка широко домінувала в порівняльній міфології та релігієзнавстві, особливо в спробах знайти паралелі між Буттям (і християнством загалом) та язичницькими текстами й мотивами. Пора відмовитися від такої ненаукової «логіки».

Нарешті, явище, за якого розповіді про створення, ймовірно, «прикріплюються» до оповідей про походження та конфлікти богів (як стверджує Стефані Даллі), виглядає досить правдоподібним. Прийняття Буття 1 як істинної та фактичної розповіді про створення світу дозволило б пояснити, як поступово спотворені версії історії створення могли незалежно поширюватися в різних формах серед різних етнічних груп давнини, а потім на ранньому етапі післяпотопної епохи опинитися «прикріпленими» до більш деградованих політеїстичних міфів. Водночас книга Буття зберігає первинну, чисту й неспотворену форму розповіді про створення.