Один з найпоширеніших міфів еволюції людини полягає в тому, що кам’яні знаряддя праці свідчать про збільшення розумових та концептуальних здатностей людини в міру її розвитку. 

«Найпримітивніші» кам’яні знаряддя Олдуван (Oldowan), названі так на честь ущелини Олдувай у Танзанії, раніше еволюціоністами ототожнювалися із Homo habilis, «найпримітивнішими» людьми. Ашельські знаряддя (назва походить від місцевості у Франції, де їх було виявлено) асоціювалися з розвиненішим Homo erectus. 

Вважалося, що неандертальці використовували досконаліші Мустьєрські знаряддя. Найскладніші та найвитонченіші кам’яні знаряддя пов’язували з кроманьйонцями та іншими відносно наближеними до сучасності людей.

Отож, був період, коли кам’яні знаряддя вважалися практично незалежним підтвердженням еволюційного розвитку розуму людини. Зараз ситуація змінилася. Майже всі основні типи знарядь знаходять поряд  з усіма категоріями викопних решток людини. Стрингер і Гран (Stringer and Grun) пишуть: 

«Таким чином, у Європі відмовилися від спрощеного ототожнення людських істот і технологій».¹ 

Археологи-еволюціоністи помилково прирівнювали просте до примітивного.

Луї і Мері Лікі (Louis and Mary Leakey) першими віднесли прості Олдуванські знаряддя до примітивного Homo habilis і приписали їм вік приблизно два мільйони років. Тим не менше, Мері Лікі повідомляє про виявлення знарядь Олдуванського типу у долині Канапої, північна Кенія, де знайдено черепки та сліди житла, які свідчать про їхнє досить недавнє походження.

Вона пише: 

«…виявлення  ремісництва з застосуванням знарядь з фацій нижнього палеоліту, який пов’язують з гончарством і слідами житла, є аномалією, яку важко пояснити. Однак, слід відзначити, що грубо оброблений кам’яний різець (chopper) використовується у наш час племенем туркана для розколювання горіхів дум-пальми».²

Успішні винаходи 

Лоуренс Робінс (Lawrence Robbins) з Університету штату Мічиган коментує: 

«Цікаво, що ці найдавніші технологічні знаряддя виявилися найуспішнішим винаходом, адже їх виготовляли протягом усього періоду кам’яного віку».³

Якщо ці Олдуванські знаряддя були настільки зручними та ефективними, що їх використовували протягом усього, так званого, кам’яного віку (палеоліту, мезоліту та неоліту), якщо вони були найкращим інструментом для виконання певних завдань, і якщо вони до сьогоднішнього дня у деяких частинах світу залишаються найкращим знаряддям для певних завдань, то чи буде інтелектуально чесно з боку еволюціоністів називати їх примітивними і посилатися на них як на доказ еволюції людського мозку?

Одним з найпоширеніших Ашельських знарядь є ручне рубило, яке у минулому ототожнювалося практично виключно з Homo erectus. Це співвіднесення з Homo erectus було настільки безапеляційним, що коли на стоянці знаходили ручні рубила, то це місце називали стоянкою Homo erectus, навіть якщо там не виявляли ніяких залишків Homo erectus.

Тепер відомо, що Ашельські знаряддя, в тому числі і ручні рубила, віднаходили разом з викопними залишками Homo sapiens («сучасної людини»). Більше того, багато залишків Homo erectus в Азії знаходили поряд зі знаряддями, які вважалися примітивнішими від знарядь Ашельської культури. (У Азії, як вважають тепер, знаряддя з бамбуку були поширеніші від кам’яних знарядь, що може пояснити рідкісність кам’яних знарядь там і їх більшу «примітивність»).

Однак Ашельське ручне рубило використовувалося по всьому світу. Його знаходять від північної Європи до південної Африки, від Середземного моря до Індії та Індонезії.

Воно також оповите загадками. Хоча його називають ручним рубилом, ніхто напевне не знає, як ним користувалися. Його форма нагадує велетенський мигдаль, загострений з одного кінця і круглий з іншого. Загострений кінець тонкий, заокруглений – товстий, але в загальному рубило пласке, наче мигдаль.

Через те, що заокруглений кінець товстіший, у ньому знаходиться центр тяжіння знаряддя, у поздовжньому перерізі він виглядає як дуже довга і тонка краплина. Довжина варіюється від декількох дюймів до більше фута. Мені зустрічалися як грубо оброблені рубила, так і справжні витвори мистецтва. Ріжучий край знаходиться по всьому периметру і, наскільки відомо, рубило ніколи не використовувалося з ручкою.

Припускають, що це рубило є одним з видів різця, звідси і його назва. Проблема полягає в тому, що через безперервність ріжучого краю він водночас з оброблюваним предметом різав і руку, яка його тримала.

Ейлін М. О’Браян (Eileen M. O’Brien) з університету штату Джорджія пропонує краще пояснення.⁴ Експерименти наштовхнули її на думку, що ручне рубило насправді було літаючою кидальною зброєю, яку метали наче диск при полюванні на великих тварин.

Щоб перевірити це припущення, вона замовила виготовлену з скловолокна копію одного з найбільших ручних рубил, які знаходяться у Національному Музеї Кенії в Найробі. Це рубило довжиною сягає одного фута, а вагою дещо перевищує чотири фунти (два кілограми). Далі вона звернулася до декількох спортсменів-метальників диска з проханням випробувати його.

Обертається, наче диск

При підйомі ручне рубило оберталося в горизонтальній площині, наче диск. Однак, досягнувши максимальної висоти, воно поверталося ріжучим краєм униз і так падало. Приземлялося рубило у 93 % випадків на ріжучий край, і у 70 % – на загострений кінець. Середня відстань польоту становила більше 30 метрів (100 футів) з точністю до двох ярдів вліво чи вправо від лінії траєкторії.

Олімпійський рекорд з метання диска масою, яка приблизно дорівнює масі копії ручного рубила О’Браян, становить понад 60 метрів (200 футів). О’Браян вважає, що стародавні люди могли з великою точністю нападати на великих тварини з відстані 200 футів.

Одним із загадкових аспектів ручних рубил було те, що їх у великих кількостях знаходили у місцях колишніх потоків, річок та озер. Логічно припустити, що групи стародавніх людей нападали на тварин, коли ті приходили на водопій. Рубила, які не влучили в ціль і впали в болото, можна було витягнути. Але ті знаряддя, які впали у воду, зазвичай там і залишалися, чим можна пояснити віднаходження їх у таких місцях сьогодні.

Показовим є і те, що Ашельські ручні рубила з’являються у археологічних повідомленнях майже водночас із знахідками, що свідчать про полювання на велику здобич – бегемота, слона та Dinotherium (вимерлу слоноподібну тварину з великими бивнями у нижній щелепі). Групи стародавніх людей, метаючи двокілограмові рубила з відстані 200 метрів, могли завдати серйозних травм навіть найбільшій і най-витривалішій дичині.

Хоча диск стародавніх греків мав круглу форму, однак він використовувався без ручки, був загострений по колу і виготовлений з каменя. Деякі люди сьогодні вважають метання диска дивним і непривабливим видом спорту. О’Браян висуває припущення, що метання олімпійського диска є відголоском мисливських навичок стародавніх людей. Вона запитує: 

«…чи можливо, щоб стародавні греки зберегли у вигляді спорту традицію, яка передавалася з «далекого учора»?»⁵

Якщо так, то це «далеке учора» не таке вже й далеке.

(Стаття адаптована з видання Bones of Contention: A Creationist Assessment of Human Fossils, Baker Book House, Grand Rapids (Michigan), 1992, pp. 141—143.)