Восени 2023 року виповнюється двісті років від дня народження Альфреда Рассела Воллеса, одного із засновників теорії еволюції шляхом природного добору поряд із Чарльзом Дарвіном. На відміну від Дарвіна, Воллес вважав, що біологія, хімія й космологія свідчать про наявність розумного задуму. Воллеса можна вважати одним із хрещених батьків Розумного Задуму. Щоб дізнатися про нього більше, ми пропонуємо уривок із роботи Майкла Фленнері, глибокої наукової книги про Воллеса, «Пророк природи».

Чарльз Дарвін завжди тією чи іншою мірою усвідомлював проблему усунення всіх залишків розумної причинності з еволюційних процесів. Дарвіну доводилося, з одного боку, протистояти випадковості, а з іншого – вплітати необхідні будівельні процеси в свої дії природного добору, що розширюють й диверсифікують життя. Він говорив Асі Грею: «Я схильний дивитися на все як на результат дії задуманих законів, а деталі, хороші чи погані, залишати на розсуд того, що ми можемо назвати випадковістю».

Дарвін міг заявити про перемогу над особливим створенням, але якою ціною? «Старий аргумент про наявність задуму в природі, наведений Пейлі,...», – писав він у своїй «Автобіографії», – «... який раніше здавався мені настільки переконливим, тепер, після відкриття закону природного добору, не працює… В мінливості органічних істот та дії природного добору не більше задуму, ніж в напрямку вітру». Стверджуючи, що з одного боку, Дарвін обстоює задум, а з іншого – випадковість, він, схоже, постійно плутався, вступав у суперечність або робив і те, й інше.

Метафори не допомогли

Метафори, на які він часто посилався, не допомагали, і він це знав. Він визнавав, що використовує телеологічну мову, коли говорить про природний добір, але стверджував, що це не більше, ніж астрономи, які говорять про гравітацію, що керує рухом планет, або хлібороби, які створюють особливі види шляхом селекції. Такий «добір» був лише дією непрямої мінливості, а не справді цілеспрямованим. Визнаючи, що він персоніфікував природу, він уточнював: «Під природою я розумію тільки сукупну дію й результат дії багатьох природних законів, а під законами – тільки встановлену послідовність подій».

Дарвін боровся з цією проблемою практично від самого початку. В «Походженні» природний добір зображується як «щоденний та щогодинний ретельний аналіз», добір «поганого» (руйнівного) від «хорошого» (зберігає) в природі та «робота» над вдосконаленням кожного організму. Але як може «закон "абияк"» (за висловом Вевелла) «уважно аналізувати»? Воллес усвідомив цю проблему й у розлогому листі Дарвіну запропонував спенсерівський термін «виживання найсильніших» як більш відповідний, більш описовий. Воллес вважав, що сенс терміна «добір» може бути неправильно зрозумілий і що «виживання найсильніших» Герберта Спенсера дасть змогу уникнути цього підводного каменя.

Для Воллеса цей термін означав лише дві речі: 1) збереження сприятливих варіацій над несприятливими та 2) усунення в результаті змін непридатних. Воллес закликав Дарвіна додати термін «виживання найсильніших» до обговорення природного добору, а в багатьох випадках й зовсім замінити його. Ця пропозиція відволікала від дарвінівської аналогії з домашнім розведенням, але якщо вона заспокоїла критику, якій його піддавали Річард Оуен, Джон Данс, Генріх Бронн, Адам Седжвік, Чарльз Лайєль, герцог Аргайл, Генрі Трістрам й, так, сам Воллес за те, що він не бачив очевидної цілеспрямованості в розведенні домашнього поголів'я, то вона була того варта. Дарвін використав цей вираз у своїй наступній книзі «Зміна тварин та рослин під впливом одомашнення» в 1868 р., а потім у п'ятому виданні «Походження», опублікованому роком пізніше.

Дивна рекомендація

Ця рекомендація здається дивною з боку Воллеса, який, здавалося б, усе більше схиляється до телеологічного погляду на еволюцію. Але кілька зауважень зроблять її більш зрозумілою. Перш за все, цей лист був написаний в липні 1866 р., майже за два роки до офіційного розриву з Дарвіном. Показовим є ще більш ранній лист, написаний, коли Воллес тільки чотири місяці як повернувся до Англії зі своєї заморської експедиції. Він уже переймався питанням про очевидну втрату корисності (utility) й некорисності (inutility) деяких ознак тварин та їхній вплив на природний добір. Чому страусині «крила взагалі стали непотрібними, – запитував він, – і якщо вони стали такими до того, як птах досягнув своїх нинішніх велетенських розмірів, сили й швидкості, то як вони могли підтримувати своє існування?»

Воллес дійшов до самої суті питання: «Як, якщо вони колись володіли польотом, вони могли втратити його, будучи оточеними швидкими й сильними хижаками, проти яких він повинен був бути єдиним захистом?» Відповідь Дарвіна, на жаль, наведена в неповному листі, але вона просто посилається на дрохв, які швидко бігають й вважаються одними з найбільших літаючих птахів, і, схоже, не торкається «труднощів» Воллеса. Звичайно, політ міг бути втрачений та стати рудиментарним, якщо було б виявлено, що альтернативна ознака – наприклад, біг – має більшу перевагу.

Питання про корисність

Але запитання залишаються. Можливо, ризиковано робити корисність єдиним рушійним принципом природного добору? Якщо політ давав стародавньому страусу головну селективну перевагу в боротьбі за виживання, то як її було втрачено? Ба більше, чи повинна корисність в природі бути єдиною ознакою, на яку варто звернути увагу в розвитку природного світу? Напевно ці та подібні запитання займали думки Воллеса, коли він писав цього листа Дарвіну. Надалі це питання, мабуть, так і не було доведено до певного кінця.

Питання про корисність в природі не були новими для Воллеса. Лише десятьма місяцями раніше його робота «Саравакський закон» засвідчила, що він уже розробив загальну схему походження з модифікацією, хоча, звісно, його механізм – природний добір – був далеко в майбутньому. [«Про закон, що регулює інтродукцію нових видів», але зазвичай її називають «Саравакським законом», оскільки Воллес написав її в 1855 р., перебуваючи в регіоні Саравак на острові Борнео – прим. перекл.] Але в проникливому нарисі про повадки орангутанга – тварини, яку він так ретельно вивчав й навіть тримав як домашнього улюбленця під час свого перебування на Борнео, – Воллес міркував про масивні ікла цих людиноподібних мавп (аборигени називають їх «міа»). Яку користь вони можуть принести тварині, що харчується здебільшого фруктами та м'якими овочами, а під час нападу захищається не зубами, а потужними руками та ногами? Це питання викликало у Воллеса низку цікавих метафізичних роздумів.

Чи може краса бути достатньою?

Воллес стверджував, що вимога утилітарного призначення для кожного аспекту життя рослин і тварин ігнорує деякі цілісні аспекти природи. Якщо ми не бачимо безпосередньої необхідності в тій чи іншій особливості організму, чому ми повинні відчувати себе зобов'язаними винаходити її? Хіба краса не може бути достатньою сама по собі? Якщо ми можемо оцінити її, то чому цього не може зробити Верховний Творець? Хіба Вільям Вевелл в своїй книзі «Множинність світів» (1854 р.) не запропонував «загальний план», що виходить за рамки «спеціального пристосування кожної тварини... підпорядкованого розумній меті тваринного життя»? Можливо, орангутанг міг би застерегти нас від нашої власної гордині. Дарвін наполягав на тому, що наше відчуття своєї винятковості – наша оцінка власного інтелекту – є не що інше, як форма зарозумілості, «наше захоплення собою». Але що, якщо вірно зворотне? Що, якщо ми просто нав'язуємо свою наполегливість в тому, що кожна адаптація має мати матеріальне та фізичне застосування для кожної тварини чи рослини, як зарозуміле припущення, що всі причини є повсякденними віддзеркаленнями характеристик виживання, які ми їм приписуємо? Ігнорування наших особливих здібностей цінувати красу або силу в природі передбачає нав'язування якогось випаду проти Верховного творця, який наділив насамперед нас цими якостями.

Очевидно, що під час пояснення природи Воллес звертався до вищих, ніж безпосередні, причин. Слоттен визнає, що це було «зухвало» – дійти такого «радикального припущення» на основі зубного ряду орангутанга, але це свідчить про гостру увагу Воллеса до аномалій в природі та його безстрашний і нестандартний пошук їхнього розв'язання. Фічман абсолютно правий, стверджуючи, що це раннє есе ознаменувало собою спробу всього життя «досліджувати, без упереджень, широкий спектр причинно-наслідкових зв'язків в еволюції людини, а також нелюдини». Зрештою це виллється в телеологічну космологію, кульмінацією якої стануть «Місце людини у Всесвіті» (1903) й «Світ життя» (1910). Не буде перебільшенням розглядати це есе 1856 р., написане по слідах його статті про закони Саравака за рік до цього, та яке передує його знаменитому листу з Тернате, як ранню віронавчальну заяву. [Лист із Тернате відомий тим, що в ньому Воллес вперше обґрунтував механізм природного добору, опублікований у травні 1858 р. – прим. перекл.] В ньому були сформульовані основні принципи його телеологічного світогляду, що зароджувався, який складався з таких положень: нередукціоністський, цілісний погляд на природу; визнання поняття некорисності (відсутність утилітарності, доцільності) в рослинному й тваринному царствах, що розглядається як розумний доказ вищої й навіть розумної причинності в природі; особливе місце людства в оцінюванні властивостей, які виходять за межі простого виживання, таких як краса форми, кольору та величі; й припущення, що все це може бути навмисним виразом теїстичної присутності або сили.

Передумова вищих причин

В цьому світлі стає зрозумілим, чому Воллес міг засуджувати Дарвіна за використання оманливо телеологічних формулювань щодо принципу, який сам за визначенням корениться в корисності для організму. Це було приписування вищих причин найпростішим причинам там, де їх не було. Значно пізніше послідовний захист Воллесом природного добору в процесі становлення його природничої теології набуде ширших масштабів та ефективності. Але в 1850-х й більшій частині 1860-х років ці ідеї були ще недовершеними. Хоча вони явно були присутні, вони очікували, коли телеологічне бачення Воллеса набуде повної сили. Зрештою, навіть природний добір сам стане рабом його розумної еволюції.

Контраст із Дарвіном разючий. Тоді як Воллес, принаймні, на своє задоволення, зміг розв'язати найзаплутаніші аспекти природного світу, звернувшись до розуму або сил, подібних до розуму, Дарвін опинився перед нерозв'язною проблемою виключення телеологічних й метафізичних формулювань зі своїх описів того, що, на його думку, є суворо матеріальними, заснованими на законах процесами, керованими випадковістю й необхідністю. Проблема ускладнювалася тим, що Дарвін, мабуть, не міг побачити роль цілеспрямованості в аналогіях, якщо йому не вказували на це неодноразово, й навіть в цьому разі він радше погоджувався, ніж приймав. Він не зміг відрізнити задум або цілеспрямованість селекціонера від сліпих процесів природного добору, й незабаром після виходу першого видання «Походження» йому спала на думку інша аналогія – з архітектором.

Нова аналогія

Ця ідея спала йому на думку в листі до Хукера в червні 1860 року. В 1868 р. він оприлюднив аналогію з архітектором в книзі «Зміна тварин й рослин під впливом одомашнення» (Variation of Animals and Plants under Domestication). Введення випадковості в природний добір викликало в багатьох дискомфорт в зв'язку з його теологічними наслідками. Прийняття аналогії з архітектором, ймовірно, мало б зняти ці побоювання, хоча й вирішувало проблему розмежування причин зміни видів в демографічному плані та причин варіацій особин, але, звісно, не брало до уваги питання про те, чи потрібно для цього звертатися до «вищих» сил.

Дарвін, безсумнівно, хотів уникнути посилань на що-небудь подібне, але важко зрозуміти, чим йому допомогло додавання «архітектора». Дарвін зазначав, що «як при будівництві будівлі самі лише каміння або цегла малоефективні без мистецтва будівельника, так і при виведенні нових рас селекція була керівною силою. Любителі можуть впливати добором як на незначні індивідуальні відмінності, так і на значні морфологічні відмінності. Добір діє методично, коли любитель намагається поліпшити й змінити породу відповідно до заздалегідь встановленого стандарту досконалості; або ж він діє неметодично й неусвідомлено, просто намагаючись виростити якнайбільше хороших птахів, без будь-якого бажання або наміру змінити породу». Але дарвінівська випадковість принесена в жертву задуму. Дії селекціонера, спрямовані на просте поліпшення своїх птахів, не є випадковими або грою випадку; проста їх назва «несвідомі», не усуває цілеспрямованості селекціонера й не скасовує задуму «мистецтва будівельника». Під «несвідомим» Дарвін мав на увазі тільки добір, ненавмисно спрямований на створення нової породи; певна цілеспрямованість мала місце навіть в разі збереження наявної форми. Виведення «найкращих» птахів несвідомо – це оксюморонне використання слова «найкращі» або «несвідомі»; якби селекціонери дійсно несвідомо вели добір, вони б не мали поняття про те, що таке «найкращі» птахи.

І знову Дарвін проводить аналогію:

«Якби нашому архітекторові вдалося звести шляхетну будівлю, використовуючи грубі клиноподібні уламки для арок [будь-якого каміння], більш довге каміння для перемичок тощо, ми б захоплювалися його майстерністю навіть більшою мірою, ніж якби він використовував каміння, сформоване для цієї мети. Так і з добором, чи то людина, чи то природа; адже хоча мінливість і необхідна, але, коли ми дивимося на якийсь дуже складний та прекрасно пристосований організм, мінливість відходить на другий план порівняно з добором, так само, як форма кожного фрагмента, який використовує наш ймовірний архітектор, не має жодного значення порівняно з його майстерністю».

Дарвін, мабуть, вважав, якщо як вихідний матеріал архітектора використовувати шматки каменю, що випадково впали, то це менш телеологічно за змістом. Але тепер аналогія ще більше залежала від розумного об’єкта. Немов намагаючись вибратися із сипучих пісків, Дарвін чим більше виступав проти цілеспрямованості та задуму, тим глибше його засмоктувало.

«Всезнаючий Творець»

Дарвін вирішує очевидне питання про «всезнаючого Творця», визнаючи, з одного боку, те, що він швидко заперечує з іншого. Визнаючи, що такий Творець «повинен був передбачити всі наслідки» законів, які він вводить, він водночас стверджує, що не можна «обґрунтовано стверджувати» наявність будь-якого задуму з боку Творця. Для Дарвіна ця двозначність пояснюється не розгубленістю, а прагненням відвести критику грубого матеріалізму; тим не менш, він робить акцент не на задумі, а на випадкових варіаціях. Й тут спроба Дарвіна створити струнку аналогію природного добору впирається у власне протиріччя. Щоб полегшити розуміння безцільного процесу, неодноразово звертаються до мети.

Джеррі Фодор й Массімо П'яттеллі-Пальмарині вловили суть дилеми Дарвіна, коли помітили, що «найпроблематичнішим... є те, про що Дарвін часто заявляв в "Походженні видів": мовляв, штучний добір... є підходящою моделлю для природного добору. Адаптаціоністи часто кажуть, що це всього лише нешкідлива метафора, але ми збираємося стверджувати протилежне, що уявна аналогія зі штучним добором насправді несе на собі весь тягар адаптаціонізму. Це як арки й куполи [в аналогії з архітектором]: прибери одне – й завалиться інше». І в цьому порівнянні прибрати одне з них відносно легко, оскільки архітектори (й селекціонери) мають розум, а еволюційні процеси – ні. На відміну від детермінованого, [чимось зумовленого, наперед визначеного – прим. перекл.] роботизованого добору в природі, гіпотетичний селекціонер або архітектор Дарвіна не володіє людським розумом, а отже не здатний ставити й розв'язувати потенційні проблеми, міркувати про контрфактичні рішення, припускати, що може статися, робити свідомий вибір із наміром й мовчазним знанням, а отже, зберігати коректність порівняння. Як намагався вказати Дарвіну Воллес, природний і штучний добори принципово різні. Ця непередбачена дихотомія поклала початок гострому листуванню спершу з Лайєллом, а потім з Асою Греєм.

Передвістя телеономії?

Можна стверджувати, що проблема Дарвіна в цьому відношенні була провісником терміна, введеного в 1958 р. Коліном Піттендрігом (1918-1996), – телеономія, коли біологічну функцію та цілеспрямованість розглядають як суто механістичні, що створюють лише видимість цілеспрямованого задуму. Останнім часом цей термін став використовуватися біологом-еволюціоністом Річардом Докінзом, який визначив біологію як «вивчення складних речей, які створюють видимість того, що їх було спроєктовано з певною метою [але насправді це не так]», хоча він доволі плутано та невиправдано запровадив поняття «архоціль» для очевидної мети та «неоціль» для очевидної та навмисної мети. Використання терміна «телеономія» є спірним, але позначення властивостей природи, що «цілеспрямовано виникають», як телеономічних просто напрошується. Випадковість, безумовно, не є цілеспрямованою, та з погляду дарвінівської еволюції важко зрозуміти, як визнання онтологічного напруження розв'язує його, наче, якщо ми зможемо назвати хворобу, то ми її вже вилікували.

Для Воллеса не існувало ні протиріч, ні напруженості. Важко не побачити в цьому «вищу іронію» Фіхмана. Якщо для Дарвіна природний добір був рушійною силою натуралізму, то Воллес виявив, що природний добір відкриває двері для телеології. Там, де не спрацювала утилітарність (корисність), з'явилася телеологія. Перебільшені форми, на які Воллес посилався в своєму нарисі про орангутангів у 1856 р., й чудові кольори та оперення деяких птахів, можливо, були просто красою заради краси. Але у Дарвіна не було місця для таких уявлень. У відповідь він назвав допоміжним джерелом еволюційних змін статевий добір. Улюбленим прикладом Дарвіна став павичевий хвіст. «Прикраси всіх видів, як постійні, так і тимчасово набуті», – стверджував він, – «активно демонструються самцями й, очевидно, слугують для збудження, чи то привернення, чи зачарування самок... Усі натуралісти, які уважно вивчали звички птахів, як у природних умовах, так і в умовах утримання, одностайно вважають, що самці із задоволенням демонструють свою красу». Воллес відкинув цю думку як антропоморфізм. Але це було ще не все. Якщо природний добір – це насамперед усунення непридатних особин, то існуючі види можуть бути тільки відбраковані, а не створені. Де ж був процес створення в природі?

Єресь Воллеса

Відповідь Воллеса полягала в пошуку причин, що виходять за рамки емпіричного й матеріального. Єресь Воллеса проти дарвінівського позитивізму назрівала давно, але більш безпосереднє пояснення його розриву з'явилося в листі до приголомшеного колеги: «Моя думка з цього питання змінилася винятково в результаті розгляду низки чудових явищ, фізичних й психічних, які я тепер мав змогу повністю перевірити й які свідчать про існування сил та впливів, ще не визнаних наукою». Ці «чудові явища» були знайдені в спіритуалізмі, й це спрямувало Воллеса теїстичною траєкторією, спричиненою його критикою утилітарності й пояснювальних можливостей природного добору. Обидва ці чинники в сукупності утворюють два стовпи, на яких будуватиметься його природна теологія.