Попри спроби еволюціоністів пояснити це, складність усного мовлення й досі залишається загадкою.

Еволюційна теорія, застосована до походження мови, зовсім не здатна пояснити феномени початкової складності, подальшої втрати й деградації, а також велику кількість не пов’язаних між собою мов давнини, які навіть сьогодні лише частково зрозумілі через цю складність. Тут стверджується, що лише біблійний підхід може пояснити складну граматику, морфологію, фонетику й синтаксис, які трапляються в давніх текстах. Виходячи з того, що ми фактично знаходимо в цих текстах, і з огляду на те, що ці явища не могли виникнути спонтанно чи поступово, єдиним поясненням є надприродне втручання на початку післяпотопної історії. Надприродне втручання, яке створило ці численні складні мови, – саме про це йдеться в Буття 11:1–9.

Походження мов становить серйозну проблему для еволюціоністів, і після публікації книги «Походження видів» у 1859 році з цього питання спалахнула хвиля спекуляцій, які були доволі безглуздими. Ці спекуляції були настільки абсурдними, що Паризьке лінгвістичне товариство (Société de Linguistique de Paris) запровадило заборону на обговорення цієї теми, яка діяла понад століття.¹ Однак тепер перед еволюціоністами стоїть завдання пояснити, як людина стала істотою, здатною вербалізувати й передавати змістовну інформацію за допомогою мови, як зазначають Крістіансен і Кірбі:

«Нещодавнє й стрімке зростання літератури з еволюції мови відображає її статус як важливого завдання для сучасної науки».²

Проте ці дослідження, як і багато інших, вказують на те, що еволюційна наука шукає відповіді в примітивних «символах», проводячи експерименти з африканськими мавпами та іншими приматами, щоб встановити (як вони сподіваються) змістовну комунікацію за допомогою жестів і сигналів тварин (малюнок 1³). Оскільки вони дотримуються думки, що мова сама по собі виникла з гарчання та звуків еволюційних людиноподібних істот через жести або певні вказівні сигнали,⁴ вони також вважають, що еволюція мови відбувалася одночасно з біологічною еволюцією.Мал. 1. Діаграма, що ілюструє жести спілкування шимпанзе, з роботи Хобайтера і Бірна.³ Однак, попри захоплення авторів і ЗМІ отриманими результатами, ці дослідження мало сприяють встановленню наявності значущої «мови» у приматів, що не належать до роду Homo.

Отже, прості звуки у відповідь, скажімо, на присутність хижаків, перетворюються на послідовність символів,⁵ яка, своєю чергою, переходить у прості речення, такі як «лев у траві» або «птах на дереві», і далі – до дедалі складніших комбінацій слів, більш складної морфології та синтаксису і, зрештою, до абстрактних понять. Цей сценарій «реакції на стимул» у цьому випадку є філософією біхевіоризму, яку відкидають навіть Крістіансен і Кірбі,⁶ але насправді він тісно пов’язаний з еволюційним підходом. З огляду на ці різні теорії, експерименти й спостереження за приматами, примітно, що ці автори змушені визнати:

«Існує неминучий скептицизм щодо того, чи знайдемо ми коли-небудь відповіді на деякі питання, що стосуються еволюції мови та пізнання».⁷

Справді, цей еволюційний сценарій «від гарчання до граматики» має кілька проблем. Одна з них полягає в тому, що чим далі ми заглиблюємося в історію мови загалом й будь-якої конкретної мови зокрема, тим складнішою вона стає. Наприкінці іменників з’являються відмінкові закінчення; до дієслів додаються префікси, інфікси й афікси для зміни або розширення значення; різні способи (modus) дієслівної флексії використовуються для позначення різних типів висловлювань; семантичні відтінки наявні для того, щоб відрізнити одне висловлювання від іншого – чи то в самих словах, чи в закінченнях слів, чи в ідіоматичних зворотах.⁸

Ми можемо проілюструвати це на прикладі давньоанглійської мови (якою користувалися 1000 років тому, в епоху англосаксів): у ній було чотири відмінки для іменників – із залишками п’ятого, кожен з яких належним чином відмінювався, а також різні відміни у дієвідмінюванні дієслів.⁹ Давньоанглійська мова мала розвинену систему флексій.

Сучасна англійська мова (MnE) значною мірою втратила відмінювання іменників і займенників (навіть розрізнення між «who» і «whom» зникає), а в дієсловах втратила розрізнення між другою особою однини та множини й значною мірою втратила умовний спосіб. Окрім того, давньоанглійська мова (OE) точніше розрізняла частини мови, тоді як MnE використовує одне й те саме слово як дієслово і як іменник або прикметник.

Так, OE розрізняє прикметник open і дієслово openian, тоді як MnE використовує «open» для позначення обох.¹⁰ Інші відмінності MnE від OE спостерігаються, наприклад, у сильних і слабких формах прикметника,¹¹ відмінюваних інфінітивах¹² та двох дієвідмінюваних часах (теперішньому й минулому), причому форми з перфектним значенням лише починають з’являтися.¹³ В останньому випадку MnE «атомізувала» дієслово й будує часові форми або за допомогою інфінітива, або за допомогою дієприкметника в поєднанні з дещо незграбним набором допоміжних дієслів.

Підсумовуючи, можна сказати, що, хоча Джин Ейчісон [почесний професор мови та комунікації факультету англійської мови та літератури Оксфордського університету – прим. перекл.] приходить до висновку про наявність свого роду «динамічної рівноваги» у ставленні до мовних змін, вона все ж відкидає «еволюцію мови»:

«Деструктивні та терапевтичні тенденції заганяють одна одну в постійній глухий кут. Немає жодних доказів того, що мова розвивається в якому-небудь конкретному напрямку».¹⁴ 

І знову, цитуючи відомого лінгвіста Джозефа Грінберга:

«…еволюція мови як така ніколи не була доведена, і на підставі наявних даних необхідно зберігати властиву всім мовам рівність».¹⁵

Отже, цей еволюційний сценарій викликає серйозні сумніви. Загальна тенденція спостерігається у протилежному напрямку.

Що таке складність?

Перш ніж продовжувати, необхідно дати кілька визначень «складності» або, принаймні, компонентів цього поняття. У недавніх дослідженнях зроблено спробу проаналізувати цю проблему з математичної точки зору, практично не звертаючись до реальних прикладів складності чи простоти в обраних мовах.

Таким чином, як Juola,¹⁶ так і Bane¹⁷ визначають складність відповідно до тих аспектів, які можна кількісно оцінити та проаналізувати математично; проте, не бажаючи применшувати значення цих досліджень, все ж необхідно поставити запитання: «Чи можна мову – і її складність – звести до математики таким чином?»¹⁸ Окрім того, ці дослідження стосуються сучасних мов на рівні теперішнього часу: не робиться жодних спроб пояснити які-небудь історичні тенденції до спрощення.

Однак, навіть із врахуванням їхнього підходу та критеріїв, важливо зазначити, що в дослідженні Бейна, де він обрав для порівняння двадцять мов, найдавніша мова з його групи, а саме латина, виявилася найскладнішою, тоді як Біслама – одна з мов його «креольської» групи – опинилася внизу списку як дуже проста мова, якою вона насправді і є.¹⁹

У відповідь на ці доволі абстрактні, якщо не сказати заплутані, спроби кількісного та математичного аналізу цього питання, для цілей даного дослідження я запропонував би комбінацію п’яти основних критеріїв складності: економність (слів), повнота (значень та інформації), точність вираження, об’єм словникового запасу (включно з семантичним діапазоном слів та наявністю синонімів) та тонкощі нюансів і виразів. До останньої категорії я відніс би такі елементи, як закінчення відмінків, відмінювання дієслів, форми двоїни та множини, а також інші подібні тонкощі.

Як приклад перших двох категорій можна навести слово ε;λεγεν у койне-грецькій мові, недоконаний вид дієслова λεγω, яке англійською необхідно перекладати щонайменше трьома словами: «he was saying» (він говорив), або чотирма: «he used to say» (він говорив), або навіть п’ятьма: «he was going to say» (він збирався сказати).²⁰

Зокрема, корисним є поєднання економічності та точності: так, грецький досконалий час ε;ρχομαι, а саме ε;ληλυθα – «я прийшов», насправді насичений змістом і важко повністю передати без багатослівності. Те саме спостерігається в аккадському досконалому часі того самого дієслова, ittalkam.²¹

Фонеми та фонетика

Існують також відмінності у звучанні та вимові: в межах однієї мови ці відмінності є фонематичними, де фонема виступає розрізнювальною одиницею у фонетичній системі конкретної мови. Розглянемо в англійській мові слова «pot» і «top» з оберненим написанням: у першому прикладі «p» є вибуховим губним звуком, а «t» – емфатичним зубним; у другому прикладі «t» є вибуховим зубним звуком, а «p» – емфатичним губним. Один зі способів виразити цю різницю – це контрастна звукова одиниця в свідомості мовця, з одного боку, та звук (звуки), фактично вимовлені, представлені у фонетичній нотатці, з іншого. Останні є фонетичними варіаціями базової фонеми.

Окрім того, мовці не завжди усвідомлюють фонетичні варіації фонем власної мови. Як показано у двох наведених словах, фонема /p/ охоплює два звуки, так само й /t/. Ці тонкі фонетичні відмінності, присутні в різних давніх мовах на найранніших етапах їх розвитку, зникають у подальшій історії цих мов.

Що стосується фонематичної структури, наприклад, класичних семітських мов, то вона справді може бути дуже тонкою: існує щонайменше два різні звуки «t», щонайменше два різні гортанні змичні звуки, п’ять різних шиплячих або «s-подібних» звуків і так далі. Заміну одного близькоспорідненого звуку іншим в межах слова може повністю змінити його значення.

Наприклад, в івриті sar (з літерою ס, «самех») – це прикметник, що означає «сварливий» або «дратівливий»; śar (з літерою ש, «шин», звук дещо інший²²) – це іменник, що означає «вождь, принц або полководець». В угаритській мові дієслово ly означає «підніматися», тоді як схоже дієслово з трохи іншим початковим звуком (але в тій самій ларингальній категорії) – ģly – означає «опускатися».

В аккадській мові tebû означає «вставати, вирушати»; тоді як ţebû (підсилене «ț») означає «тонути, занурюватися». Проте ці фонетичні тонкощі часто втрачаються в історії мови, оскільки раніше контрастні звуки або фонеми зливаються в одну фонему.

Таким чином, коли ми порівнюємо, наприклад, біблійний іврит із сучасним івритом, ми швидко помічаємо, що розрізнення між емфатичним «ţ» (ט) та звичайним вибуховим «t» (ח) значною мірою зникло; те саме сталося з розрізненням між гортанними змичками «алеф» (א) і «айн» (ע), а також між samech і śin.

Яфетичні, семітські та хамітські мови

Ще одна проблема для еволюціоністів пов’язана з глибокими відмінностями у структурі основних мовних груп. Тут виникає цікавий момент: філологи, якими б світськими вони не були, тривалий час класифікували мови як семітські, хамітські та яфетичні – за іменами синів Ноя. Це не означає, що вони вірили в Потоп Ноя або в біблійну розповідь про його сім’ю. Ці позначення частково є спадщиною традиції, однак, попри це, світські науковці в минулому визнавали, що рання історія Стародавнього Близького Сходу²³ відображала (для них лише в широкому сенсі) розселення народів трьома основними потоками, як у Книзі Буття 10, принаймні щодо класифікації мов.

Таким чином, яфетичні мови відносили до індоєвропейської мовної сім’ї, семітські – до мов Близького Сходу, а хамітські – до мов Єгипту та Африки. Однак останніми роками ця потрійна лінгвістична класифікація поступово зникає, оскільки існує більше давніх мов, ніж передбачає ця базова схема, і це справді так, адже в давньому світі ми знаходимо багато неспоріднених мов, як буде показано нижче. Проте це не слід розглядати як суперечність біблійним твердженням про те, що нащадки Яфета, Хама та Сима розселилися по світу, «кожен за своєю мовою» (Буття 10:5, 20, 31).

Грецька та латинська мови належать до індоєвропейської мовної сім’ї; те саме можна сказати і про хетську мову, хоча розшифрування клинопису та її класифікація як індоєвропейської мови стали шоком для близькосхідних вчених. Тим часом лінійне письмо Б, від моменту його розшифрування Майклом Вентрісом, було чітко визнане ранньою формою грецької мови, і це відкриття також спростувало доти популярні теорії вчених.

Ще давніше лінійне письмо А є видатною загадкою, яку досі ніхто не зміг розгадати, хоча було висунуто кілька теорій щодо того, чи могла ця мова бути семітською або індоєвропейською. Остання мовна сім’я у своїх найраніших проявах зазвичай досить складна: відмінкові закінчення іменників, причому в кількох відмінах або наборах відмінкових закінчень; системи часів дієслів у кількох дієвідмінах або класах дієслів із відповідними наборами дієслівних закінчень.

Ще однією особливістю цієї мовної групи є можливість поєднувати приголосні, як в англійській мові: «tr» (try), «st» (stand), «gl» (glide), навіть «str» (strong) тощо. Семіти вважали це складним, навіть неможливим без будь-якої «допоміжної голосної». Тоді як хети запозичили спрощений клинопис з Месопотамії для запису своєї мови, який не підходив із цієї конкретної причини (серед інших), індоєвропейські писемності включали спеціальні символи для позначення цього явища «подвійних приголосних». Так, наприклад, у грецькій мові є символи або літери, що передають подвійні звуки: ξ («ксі», k + s), ψ («псі», p + s), ζ («дзета», d + z).

Однак, коли ми переходимо до семітського світу Стародавнього Близького Сходу, ця мовна сім’я має зовсім іншу структуру. Хоча вона й надалі має стандартні частини мови (іменники, прикметники, дієслова, прислівники тощо), основна структура цих частин мови походить від так званої трибуквеності, тобто три приголосні утворюють корінь слова, який змінюється за допомогою різних голосних або модифікується за допомогою афіксів, інфіксів і суфіксів для утворення різних дієслівних основ, іменників, прикметників і навіть прийменників. Тоді спосіб опрацювання дієслова зовсім відрізняється від того, як це відбувається в індоєвропейській мовній сім’ї з її системами часів або, принаймні, квазі-системами часів.²⁴

Семітські дієслова виражають якість дії (відому як система аспектів), а не час її здійснення, тобто чи завершена дія, чи ні. Щодо аккадської дієслівної системи, яка має теперішній час, минулий час, доконаний вид і стативний вид, Унгнад (Ungnad) коментує це так:

«Спочатку в аккадській мові, ймовірно, не існувало справжніх "часів" у традиційному розумінні. Радше вона розрізняла дії, які були миттєвими або тривалими за своїм аспектом».²⁵

Хюнергард (Huehnergard) висловлюється подібним чином:

«Як буде видно з наступних описів... термін "час" для претерита, дуратива та перфекта (Preterite, Durative, Perfect) не є адекватним [ці терміни використовуються для опису різних аспектів або часових форм дієслів, що позначають, як дія пов’язана з часом – прим. перекл.]. Жодна з цих форм не обмежується одним часовим значенням, і всі вони включають певні аспектуальні поняття, такі як (не)тривалість дії та актуальність дії в теперішньому часі».²⁶

Подібне спостереження може бути застосовне й до івриту з його доконаним і недоконаним видами. Процитуємо одного філолога:

«Кожна дієслівна форма має два аспекти: доконаний і недоконаний». До цього він додає примітку: «Їх зазвичай називають "часами", але "час" – це неправильна назва, оскільки доконаний і недоконаний види позначають не стільки час дії або стану, скільки тип дії або стану [виділено в оригіналі]».²⁷

Значення дієслова змінюється шляхом вставки (infixing) (або додавання (prefixing)) літери «t» або додавання префікса «N», щоб зробити його зворотним або пасивним; додавання «H» або «Š» (вимовляється як «ш») для надання йому каузативного значення («змусити когось щось зробити») або подвоєння середнього приголосного у звичайному дієслові з трьома приголосними для посилення його значення (наприклад, «break» стає «shatter») або, знову ж таки, для надання йому каузативного значення [причинного, спонукального – прим. перекл.].

Розвиток мови – складність, за якою слідує деградація

Щоб побачити цю закономірність початкової складності, необхідно зробити огляд деяких основних мов давнини. Почнемо з шумерської мови, яка була первісною lingua franca Месопотамії, принаймні судячи з текстових свідчень, і зникла як розмовна мова на межі III та II тисячоліть до нашої ери. Давньоассирійська та давньовавилонська мови, діалекти аккадської мови, замінили шумерську, але остання залишилася класичною літературною мовою в школах писарів, подібно до того, як латина продовжувала використовуватися в школах і університетах Європи протягом багатьох століть після падіння Римської імперії.

Шумерська мова, зі свого боку, має цікаві особливості. Як розмовна мова в третьому тисячолітті до нашої ери, шумери розробили для неї клинопис, який пізніше був перейнятий аккадцями для запису своєї власної мови. Цю мову класифікують як аглютинативну, тобто морфеми або одиниці значення – іменникова чи дієслівна основа, виражена простими складами – поєднуються, утворюючи більші слова, еквівалентні фразам і навіть цілим реченням (в інших мовах); наприклад, ha-ma-ab-šúm-mu означає «він має дати це мені».²⁸ Із додаванням префіксів, суфіксів, повторень тощо такі поєднання можуть ставати надзвичайно складними, як, наприклад, у такому прикладі з двох слів:

«me-lim₅-nam-lugal-la mu₄-mu₄-da-zu-ne: "коли ти зодягнешся у велич царства"».²⁹

Мал. 2. Шумерська табличка зі звітом про срібло для правителя. Із Шуруппака, датується приблизно 2500 р. до н. е., Британський музей, 15826. Складна будова різних знаків була спрощена в наступні століття.Коли ми говоримо, що шумерська мова складна, це не суб’єктивне судження про те, чи складно (або легко) її вивчити людині X, а об’єктивна характеристика її структури, відмінювання та категорій. Це можна побачити, наприклад, на прикладі шумерського іменника з його десятьма відмінками (!)³⁰ і числа, яке має щонайменше п’ять категорій (однина, множина, сукупне число, розподільне число тощо). Займенники мають стандартні три особи, а також клас (особовий і неособовий), а також число і відмінок. І це лише початок (біди). Усе це настільки складно, що навіть зараз зрозуміле лише приблизно на 75%, особливо щодо дієслова з його коренями hamțu і marû, стосовно яких досі тривають суперечки.³¹ Пам’ятайте, що це найдавніша зафіксована мова Месопотамії (малюнок 2). І все ж від нас очікують, що ми повіримо, ніби все це багатогранне різноманіття зрештою виникло з ірраціонального бурмотіння та звуків, які видавали еволюційні тварини у відповідь на зовнішні подразники!

Що стосується аккадської мови, то ця семітська мова є типовим прикладом втрати історичних особливостей різних давніх мов із плином часу. Тонкощі вираження, архаїчні форми дієслів, що втратили своє значення, і відмінності у формах іменників й займенників разом ілюструють характер цієї втрати. Так, наприклад, наприкінці давньовавилонського періоду (зазвичай близько 1600 р. до н. е.) зникла мімація (кінцеве «м» в іменниках однини та жіночого роду множини, займенниках і дієслівних інфінітивах) [додавання звука [m] (літери م – «мім») в кінці іменників виконувало функцію маркера неозначеного стану – прим. перекл.], що призвело до втрати розрізнення між деякими формами займенників та дієслівними закінченнями. Спочатку в аккадській мові існувала форма двоїни поряд з одниною та множиною, але з часом вона також зникла. Закінчення ventive у дієсловах, яке зазвичай розуміють як вираження зворотного напрямку в дієсловах руху, збереглося як архаїчна форма, тоді як його значення поступово зникло.³² Ще одна втрата торкнулася слів, що починалися на «w», так що wardum («раб чоловік») стало ardu. Пізніше було втрачено розрізнення між родовим і знахідним відмінками як в однині, так і в множині, а вставна літера «t» у дієсловах, що позначала зворотний або пасивний стан (і без того рідкісну форму), зрештою зникла.³³

Західні семітські мови, такі як угаритська, фінікійська, арамейська та іврит, при аналізі й надалі демонструють різноманітні складнощі й нюанси, особливо щодо способів і коренів дієслів, які неможливо перелічити в цій короткій статті. Достатньо сказати, що те, що в англійській мові можна виразити лише за допомогою низки займенників і допоміжних дієслів разом з відповідним дієсловом, семітське дієслово здатне передати одним словом або, в крайньому разі, двома. Те саме стосується й аккадської мови.

Існує також єгипетська мова часів фараонів, яка має власний набір складнощів. Передусім, фонема /h/ представлена чотирма контрастними звуками, що варіюються як h, ḥ, ẖ і h̬ (в порядку зростання твердості звучання), але при цьому відсутній звук «l». Дієслівна система відображає часи (а не аспект), як і в англійській мові, але існує форма минулого часу, яка виражає те, що в інших мовах передається відносним займенником плюс звичайним фінітним (особовим) дієсловом, і ця форма трапляється доволі часто.³⁴ Єгипетська мова виражає пасивний стан за допомогою дієприкметників, таких як «улюблений», «виправданий», «шанований» тощо,³⁵ але коли ми переходимо до коптської мови – єгипетської мови греко-римської доби – пасивний стан повністю зникає, що є ще одним прикладом занепаду та зникнення лінгвістичних форм.³⁶

Хуритська мова, якою говорили в Північній Месопотамії та регіоні Джезіра (між Верхнім Тигром й Середнім Євфратом), має риси як аглютинації, так і словозміни (inflection). Її іменники мають вісім відмінків (можливо, існує й дев’ятий), а дієслова демонструють риси, подібні до шумерських (хоча між ними немає генетичного зв’язку). Так, дієслово tan- («робити») відмінюється шляхом додавання спочатку словотворчого суфікса, що дає tan-uš-au – «я зробив», а потім подальшого додавання, утворюючи відносне речення tanušau-šše-ni – «те, що я зробив…». Використовуючи дієслово ar- («давати»), можна отримати складний вираз в одному слові: ar-uš-au-šše-ni-wa- – «…тому, що я дав». Навіть зараз хуритська мова до кінця не зрозуміла, хоча зберігся досить обширний корпус хуритських текстів.³⁷

Лінгвістичний зв’язок між хуритською мовою та пізнішою урартською мовою був висунутий ще на початку (Sayce, 1890, та ін.) і нині є загальновизнаним.³⁸ Однак урартська мова, яка частково є аглютинативною, має власні відмінні риси, через що її не розглядають просто як діалект або похідну форму хуритської мови. Хетська мова, яку інколи називають несійською за назвою міста Неса – столиці давньоассирійських колоній в Анатолії (Мала Азія в римські часи), була однією з трьох індоєвропейських мов, якими говорили на Анатолійському нагір’ї в другому тисячолітті до нашої ери.³⁹

Він мав структуру й словниковий запас, які справді можна простежити в пізніших мовах Європи, але не мав жодного стосунку до будь-якої з інших мов Давнього Близького Сходу. У давньохетській мові іменники мали вісім відмінків в однині й до шести в множині, із закінченнями -a, -i та -u, а також додатковими підрозділами для кожного з них.⁴⁰ Історія мови знову демонструє ознаки зникнення форм і тенденцію до спрощення: так, два відмінки в давньохетській мові – алатив і орудний – практично зникли в новохетській мові. Окрім того, спільний рід в називному й знахідному відмінках, який розрізнявся в давньохеттській мові, зливається в новохетській.⁴¹

Дієслово має певні аглютинативні риси, але чергування голосних і приголосних також доволі виразні.⁴² Існують дві основні дієвідміни – mi- і hi-, а дієслівний корінь може бути односкладовим або багатоскладовим, із префіксами, інфіксами та афіксами, що утворюють складну систему теперішнього й минулого часу, причому майбутній час розуміється як варіація теперішнього. Перфект і плюсквамперфект утворюються за допомогою допоміжного дієслова har- («мати»), як і в деяких інших західних мовах. Загалом вона також є доволі складною сама по собі, хоча й суттєво відрізняється від мов семітського та єгипетського світу. Вивчення хеттської мови триває, і її складнощі продовжують розкриватися.⁴³ Тим часом хетська мова зникла разом із розпадом Хетської імперії, зберігшись певний час у невеликих державах, таких як Каркемиш, що існували після цього розпаду. Однак, хоча офіційна мова зникла, інші споріднені індоєвропейські мови збереглися: лувійська, палайська та мови народів каска і мушки, які прийшли на зміну Хетській імперії.⁴⁴Мал. 3. Етруський алфавіт у різних формах з фонетичними значеннями праворуч.

Далі в дискусії ми розглянемо етруську мову, якою говорили жителі Середньої Італії до приходу латинян. З археологічного погляду їхнє походження залишається нез’ясованим, хоча розповідь Геродота про лідійське походження наприкінці другого тисячоліття до нашої ери має певну правдоподібність.⁴⁵ З біблійної точки зору, зрештою, здається, що Тірас, син Яфета, є предком етрусків (Буття 10:2).⁴⁶ Тим часом мова доволі добре вивчена, хоча вона існувала протягом кількох століть, перш ніж була зафіксована письмово за допомогою писемності, запозиченої у греків, які, своєю чергою, запозичили й адаптували її у фінікійців. Знову ж таки, ця мова не має зв’язку з жодною іншою мовою – ні європейською, ні більш віддаленою. Із 13 000 відомих написів більшість є короткими епітафіями, а деякі довші – релігійними текстами або договорами.

Що стосується структури, етруський іменник має відмінювання для кожного з п’яти відмінків; однак у загальних іменниках немає розрізнення за родом – воно притаманне лише власним назвам. Дієслово відмінюється разом із займенником, включеним у корінь, і додає до кореня закінчення –che для утворення пасивного стану. Етруська мова є економною: на відміну від хеттської, вона не використовує допоміжні дієслова для утворення доконаних часів і додає частку –ri для утворення особливого типу пасивного стану – обов’язкового.⁴⁷ Окрім неминучих запозичень з грецької мови, її словниковий склад є унікальним, хоча деякі слова перейшли до латинської мови, коли остання стала мовою Італійського півострова (малюнок 3).

Нарешті, в цьому огляді дуже давніх мов варто згадати тексти долини Інду. Широко вважані нерозшифрованими з моменту їх відкриття на початку XX століття, Баррі Феллз у 1970-х роках зробив спробу їх дешифрувати, застосовуючи методи, подібні до тих, які використовував Майкл Вентріс у своїй роботі над лінійним письмом Б. Він дійшов висновку, що писемність була алфавітною, із шістьма голосними та 24 приголосними, а мова – знову ж таки складна за структурою – була явно індоєвропейською і, своєю чергою, прямим предком санскриту.⁴⁸

Можна було б і далі наводити приклади давніх мов, їхньої складності, тонких нюансів, економності слів, що дозволяють інколи виражати досить розлогі речення, а також поступової втрати деяких з цих нюансів із плином часу, але суть, утім, має бути зрозумілою. Можна з впевненістю стверджувати, що еволюційна теорія не може пояснити це явище початкової складності та подальшої дегенерації.

Найпоширенішим способом пояснення є постулювання існування більш ранніх «прамов»: прасемітської, праєвфратських, прахетської тощо. Так, Хюнергард наводить таблицю, яка демонструє східні та західні семітські мови, що походять від «загальносемітського» предка, але водночас визнає: «Аккадська мова є найдавнішим з відомих представників семітської мовної родини», і знову: «Невідомо, коли носії аккадської мови або її мовних попередників вперше прибули до Месопотамії».⁴⁹ Іншими словами, його «загальносемітська» мова є суто гіпотетичним конструктом.

Що стосується більш ранньої форми шумерської мови, Едзард визнає: «Найдавніша реконструйована форма шумерської мови датується лише приблизно 2300 роком до н. е., і між цією датою та найдавнішою зіставною формою розглядуваних мов існує розрив щонайменше у 2000–3000 років».⁵⁰ Однак цей розрив є гіпотетичним, і в іншому місці він дає таке тверезе застереження: «Наше судження з цього питання, однак, є доволі суб’єктивним, оскільки ми нічого не знаємо про ранню історію шумерської мови та її звукову структуру».⁵¹ Попри все це, він усе ж говорить про «прашумерську мову».⁵²

Коли вперше з’являється єгипетська мова, це вже явно «давньоєгипетська» – мова, якою говорили на найранішому етапі єгипетської історії та протягом усього періоду Стародавнього царства. «Праєгипетської мови» не існує. Так само найдавніший засвідчений еламський текст походить з періоду давньоаккадської доби, тобто «Договір Нарам-Суена».⁵³ Таким чином, коли ми вперше стикаємося з еламською мовою, це вже саме вона – еламська мова. Спекуляції щодо «прахуритської мови» також залишаються лише спекуляціями, попри «впевнене твердження» Вільгельма.⁵⁴

Те саме можна сказати й про інші давні мови Родючого півмісяця: немає жодних доказів того, що будь-які з передбачуваних «прамов» коли-небудь існували. Бонфанте не наважується говорити про «праетруську», але обмежується простим твердженням, що «етруски були невеликою групою неіндоєвропейських носіїв мови в регіоні, де всі інші говорили індоєвропейськими мовами».⁵⁵ Єдиним можливим винятком з цього сценарію є сама індоєвропейська мовна сім’я (у біблійному розумінні – яфетична лінія): можливо, існував предок – «праіндоєвропейська мова» – для лувійської, палайської та хеттської мов, але навіть це є лише припущенням. Загалом усе це – лише теоретичні конструкції, зрештою засновані на еволюційних припущеннях.

Масив різнорідних мов

Як уже можна було помітити з наведеного вище обговорення, ще однією вражаючою особливістю мовного ландшафту Стародавнього Близького Сходу є наявність великої кількості абсолютно різних і не споріднених між собою мов. Однак, подібно до шумерської чи хуритської, кожна з них по-своєму досить складна; деякі є аглютинативними, як, наприклад, шумерська. Те, що всі вони з’являються на історичній сцені приблизно в один і той самий час – в середині III тисячоліття до н. е., а також те, що походження цих мов і їхніх носіїв залишається незрозумілим, свідчить про раптове різноманіття та ранні етнічні переміщення цих народів, як і слід було б очікувати на підставі Буття 11:8-9. Деякі з цих мов такі:

Шумерська: первісна мова Нижньої Месопотамії, як зазначалося вище. Як уже говорилося, це аглютинативна мова, не пов’язана з жодною іншою.Мал. 4. Протоеламська господарська табличка із Сузи. Лувр Sb3047, автор Марі-Лан Нгуєн, 2009 р. Однак «прото» стосується примітивного письма, а не обов’язково мови, що лежить в його основі.

Еламська: ще одна аглютинативна мова, якою говорили в південно-західній частині Іранського нагір’я. Було виявлено «протоеламське» письмо (не мову; див. мал. 4), що вказує на глибокі корені еламської мови в III тисячолітті до н. е. (згідно із загальноприйнятою хронологією). Однак, попри спроби встановити її зв’язок з шумерською, вона не має спорідненості з жодною іншою давньою мовою й досі залишається недостатньо вивченою.⁵⁶

Єгипетська: від неї походить коптська – пізня форма єгипетської мови, а також вся хамітська, або афроазійська, мовна сім’я. Окрім своєї надзвичайно складної писемності (з її детермінативами, ідеограмами та знаками для одного, двох і трьох приголосних),⁵⁷ мова також вирізняється складністю, але не пов’язана з мовами семітського світу, хоча багато запозичень з неї проникли в ці мови, наприклад, у давньоєврейську.

Хуритська: мова царства Мітанні середини II тисячоліття до н. е.,⁵⁸ походження якої сягає більш раннього часу. Вперше засвідчена в клинописних текстах кінця III тисячоліття до н. е.⁵⁹ Ця мова також має аглютинативні риси і, подібно до інших, не пов’язана з жодною іншою давньою мовою.

Хаттська: найдавніша мова Анатолії, від якої збереглося лише кілька коротких текстів. Однак її не слід плутати з пізнішою й неспорідненою з нею хетською (несійською) – індоєвропейською мовою Хетської держави (див. вище), з якою хаттська зовсім не пов’язана. Цікавою особливістю є спосіб утворення множини – шляхом додавання префікса: так, binu («дитина») у множині стає lēbinu («діти»).⁶⁰

Каситська: мова народу невідомого походження, який захопив Вавилон після розгрому міста хетським царем Мурсілі I (традиційно бл. 1595 р. до н. е.). Ймовірно, вони прийшли з районів західної частини Іранського нагір’я або з гір Загросу. Ця мова також не має спорідненості з жодною іншою й зрозуміла лише частково через мізерність збережених текстів.

Семітська група. Вона поділяється ще на три підкатегорії:

Східносемітська – аккадська мова та її діалекти. Хоча аккадська певною мірою має спільний словниковий фонд із західносемітськими мовами, такими як давньоєврейська, значна частина її лексики відрізняється, а частина запозичена з шумерської. Ассирійський діалект аккадської відрізняється від вавилонського головним чином особливостями вокалізму та скороченими формами займенників.⁶¹

Західносемітська: арамейська, давньоєврейська, моавітська, ханаанські, фінікійська, угаритська та ін.

Південносемітська: арабська, ефіопська, пальмірська, набатейська.

Етруська: мова населення Італії до приходу римлян, які, ймовірно, оселилися там у II тисячолітті до н. е. Хоча етруски в першій половині I тисячоліття до н. е. запозичили фінікійське письмо (у його грецькій модифікації), сама мова існувала за багато століть до цього й також не має спорідненості з жодною іншою мовою Середземномор’я чи Близького Сходу.

Мова долини Інду: писемність цієї дуже давньої культури залишається нерозшифрованою, і, відповідно, мова, що лежить в її основі, невідома – принаймні для тих, хто відкидає дешифрування Феллса. [Barry Fell – гарвардський професор зоології, який став відомим і скандальним завдяки своїм аматорським дослідженням в галузі епіграфіки та дешифрування стародавніх написів – прим. перекл.] Однак якщо Феллс має рацію, то ця мова є індоєвропейською й прямим предком санскриту.

Індоєвропейські мови: хетська (несійська), лувійська, палайська, санскрит, давньоперська, класична та койне-грецька, латина, прагерманська. Хетську цілком можна розглядати як одну з найдавніших індоєвропейських мов.

Уральська група: включає угорську, фінську, естонську та інші мови, поширені в Прибалтиці й далі на схід. Однак вони не пов’язані зі слов’янськими мовами Східної Європи та Росії, а їхнє походження сягає глибокої давнини.

Алтайські мови: турецька, монгольська, корейська, японська.

Сино-тибетські мови: тибетська, бірманська, давньокитайська.

Наступне спостереження полягає в тому, що всі перелічені вище давні мови (аж до індоєвропейської сім’ї включно) нині давно мертві: ними більше не розмовляють. Ба більше, деякі з них – такі як шумерська, еламська, хуритська, етруська, каситська та хаттська – досі не повністю зрозумілі, хоча щодо перших чотирьох існує досить значна кількість текстів. Можна стверджувати, що частина словникового складу цих давніх мов перейшла до пізніших мов, особливо хеттські слова, які проникли в грецьку та латину, а звідти – у мови Західної Європи. Аккадські слова також простежуються в латині або арабській, а через них – навіть у деяких сучасних мовах, як видно з наступних прикладів:

Шумерські слова

GAM.MAL: аккад. gammalu – верблюд; від цього самого кореня походить і наше слово camel («верблюд»), з тим самим значенням, що й в шумерській.

ÚTUL: велика чаша або господарський посуд; порівн. лат. ūtilis – «корисний»; фр. utile – «корисний».

Аккадські слова

muškênu: храмовий залежний (людина, яка перебуває в залежності від храму); порівн. фр. mesquin – «жалюгідний», «нікчемний».

petû: відкривати; порівн. лат. patēre – «бути відкритим».

qarnu: ріг; порівн. лат. cornu – «ріг».

ruššu: червоний; порівн. лат. russus – «червоний»; англ. russet – «рудувато-червоний».

šamaššammu: «олія рослини», тобто кунжутна олія; англійське слово sesame («кунжут») зрештою походить від цього аккадського слова.

Хетські слова

a-ra-iz-zi: піднімається, виникає (arises).

e-eš-tin: бути; порівн. грец. ἐστιν – «є»; лат. esse – «бути».

gi-e-nu: коліно; порівн. лат. genu – «коліно».

i-ú-kán: ярмо; порівн. лат. iugum – «ярмо».

kwis: хто?; порівн. лат. quis – «хто?».

wātar: вода.

Земля Шін‘ар (Сеннаар)

Питання про те, чи стосуються згадки šngr в єгипетському тексті або подібна згадка в амарнському листі Sa-an-ha-ar біблійного Шін‘ару, тобто Нижньої Вавилонії, залишається предметом дискусій; проте єврейський текст є однозначним, навіть якщо позабіблійні посилання – ні. Згідно з Буття 11:2, змішання мов відбулося «в землі Шін‘ар», яка також згадується в Буття 10:10 та 14:1. Те, що ця назва стосується Нижньої Месопотамії, не викликає сумнівів: зв’язок з іншими відомими містами того регіону в Буття 10:10, а також призначення Шін‘ару для єврейських вигнанців у Даниїла 1:2 роблять ідентифікацію впевненою.

Важливий сам факт події. Тут висувається припущення, що змішання мов було надприродним діянням Бога, яке створило цілий ряд несхожих, але надзвичайно складних мов; саме тих мов, які були наведені й обговорені вище, і які всі з’явилися одночасно, тобто в другій половині третього тисячоліття до н.е.⁶² На відміну від того, що іноді можна прочитати в коментарях до Буття,⁶³ ці різнорідні мови не є природним розвитком із одної первісної мови з часом, а становлять раптову, надприродно спричинену зміну мовного ландшафту, результатом якої стало багатомов’я. Саме це ми й виявляємо, вивчаючи давні мови та їхнє географічне поширення.

Історія мов від часів Вавилону

Тут необхідно зробити одне заключне зауваження: згідно з Буття 10:5, 20, 31, нащадки Яфета, Хама та Сима розселилися по світу разом зі своїми сім’ями та мовами. Ці мовні групи поділяються на відомі три потоки: яфетичний або індоєвропейський, хамітський або афро-азійський, та семітський – однак це не обов’язково етнічні позначення. Важливою підгрупою тут, звісно, є хананеяни, які населяли узбережжя Східного Середземномор’я (Буття 10:19), та їхні різні підрозділи – це євусеї, амореї тощо, етнічні групи, з якими ми зустрічаємося в Ханаані під час завоювання (порівн. Буття 15:19–21; Вихід 3:17; Ісус Навин 24:11).

Отже, всі ці групи говорили на варіаціях хананейської мови, семітської мови, близької до єврейської, що пояснює, чому ізраїльтяни могли спілкуватися з гівонитянами, згідно з Ісусом Навином 9:6–7. Однак ці різні народи походили від Хама (а не від Сима); тим не менш вони рано засвоїли семітські мови, оселившись у Леванті та Палестині. Тут стверджується, що подія Вавилонської вежі породила цей ряд різнорідних, але надзвичайно складних мов, які залишалися живими протягом кількох століть, але зрештою зникли: деякі раніше (наприклад, шумерська та хаттська), деякі пізніше (наприклад, хуритська та етруська). Тим часом інші збереглися, або принаймні їхні мовні нащадки існують: фінно-угорські, алтайські та сино-тибетські групи. З давнини три основні потоки мов – яфетичний, хамітський та семітський – консолідувалися в індоєвропейську, афро-азійську та семітську мовні сім’ї.