[...] Вперше я познайомилася з Ріком Штернбергом приблизно 2006 року, коли він почав приходити на зустрічі в нашу лабораторію. Він розповідав про дивовижні речі, які відкривають дослідники в галузі геноміки. Одного разу він сказав, що зазирнути в запис ДНК – це як зазирнути в безодню інформації, яка стає дедалі глибшою й складнішою, чим далі ви заглиблюєтеся. Цей образ запам'ятався мені.

Це було майже 20 років тому. Деякі речі в ньому не змінилися. Його взуття, як і раніше, шкіряне – жодних кросівок. Він зазвичай стриманий, навіть тихий, поки ви не скажете щось, проти чого він заперечує, й тоді його голос може підвищитися, щоб зробити акцент. Він завжди джентльмен – й один із найрозумніших людей, яких я коли-небудь знала. Він також продовжує думати, але тепер його думки виходять за межі генома.

Рік одночасно блискуча й глибока людина. Ці дві риси не завжди поєднуються. Він також широко начитаний, вивчав класику біології, яку більшість людей, що народилися після 1953 року (рік відкриття структури ДНК), не намагаються читати. Для них стара література не має значення. А шкода, адже в ній ви знайдете загадки, які ставили в глухий кут вчених впродовж багатьох поколінь і на які ДНК не може дати відповідь.

«Намисто з перлів»

Майже 50 років вчені були зачаровані ідеєю гена – нібито одиничного елемента спадковості, розташованого як перлини на нитці вздовж послідовності ДНК. Потім було відкрито рухомі гени, мобільні генетичні елементи, які можуть змінювати положення в геномі. Уявіть собі, що деякі з бабусиних перлин почали скакати по намисту – ось як важко було уявити собі це майже всім генетикам того часу.

Коли в середині 1990-х років почалося секвенування геномів, стало зрозуміло, що в геномі кожного організму занадто мало генів, щоб пояснити його розвиток. Інша частина геному не кодувала білок, а більша частина геному, що не кодується, являла собою транспозони. Хоча геном, що не кодує, було віднесено до «сміття», Рік визнав, що це зовсім не сміття – транспозони виконували регуляторні функції й були точками рекомбінації.

Річард завжди приносив дивовижні дані на засідання нашої лабораторії. Він розповів нам, що гени можуть перекриватися або вбудовуватися в інші гени в різних рамках. Це розширило потенціал перенесення інформації. Це також розширювало мій кругозір. Він розповів нам про надзвичайний ступінь альтернативного сплайсингу, якому може піддатися РНК одного гена, що призведе до появи тисяч варіантів білків. Це було захоплююче й водночас об’ємно. Як це можна регулювати?

Найбільший сюрприз

Але найбільшим сюрпризом став його аргумент про те, що для переходу організму з яйця в дорослу особину потрібно надто багато інформації, щоб її можна було пояснити можливостями матеріального генома з кодування інформації. Я зрозуміла, що ідея нематеріального генома, якщо її підтвердять, змінить усі наші уявлення про біологію.

В минулому столітті панував суворий матеріалістичний світогляд, згідно з яким життя «складається з» нічого, окрім матерії та енергії. Цей погляд став догмою в біологічній цитаделі, хоча це філософський, а не науковий погляд.

Аргументи Ріка на користь нематеріального генома засновані на математиці теорії множин. Він підкреслює, що це не якась антинаукова моторошна історія. Вона заснована на суворій науковій та математичній аргументації. Геніальний математик Георг Кантор заснував (створив/відкрив) теорію множин, в якій він припустив, що деякі нескінченні множини більші за інші. Відтоді теорія множин Кантора виявилася вельми потужним інструментом аналізу.

Рік використовував теорію множин, щоб встановити, що форма тварини, яка розвивається, вимагає «постійно розширюваної, нескінченної (nonfinite) оркестровки», щоб зібрати клітини разом в потрібний час, з потрібними обмеженнями й потрібними способами існування для спільного функціонування всіх частин. Набір інструкцій, необхідний для цієї трансфінітної оркестровки, не може бути обмежений (не може бути описаний) кінцевим набором генетичних інструкцій.

Інтригуюча аналогія

А Штернберг стверджує, що нематеріальний геном, набір інструкцій для кожної клітини живої істоти, трансфінітний (одна з канторських нескінченностей) [«закількісний», «більший від скінченного» – це поняття в математиці використовується для опису розміру нескінченних множин та для розрізнення різних видів нескінченності – прим. перекл.], але самі клітини скінченні. Девід Клінгхоффер наводить інтригуючу аналогію з єврейської традиції: у творчому акті Бога Нескінченне згортається, або стискається, щоб вписатися в кінцеве творіння. Це стиснення, або складання нескінченного в кінцеве, називається цимцум (tsimtsum).

Ідея про те, що нескінченний Бог якимось чином робить себе кінцевим, присутня й у християнській вірі. Я думаю про Втілення Христа, коли нескінченний Бог прийняв кінцеву людську форму. Робота Ріка може вказувати на глибшу, ширшу й масштабнішу перспективу, яку могли передбачити тільки містики – або, можливо, грецький філософ Платон, як каже Рік.

Я не розумію до кінця. Я намагаюся описати те, що перебуває за межами мого розуміння. Однак наслідки для нашого розуміння світу досить значні. По-перше, це може переконливо продемонструвати необхідність існування дизайнера. Це вбило би кілок в матеріалістичні пояснення життя й показало б нескінченну цінність творіння, як матеріального, так і нематеріального.

Старі біологи-теоретики, такі як Роберт Розен (автор книги «Саме життя», Life Itself), визнавали, що інформація, необхідна для виробництва й підтримання життя, надто велика, щоб поміститися в окремих організмах. Розен показав, як теорія множин може бути шляхом вперед, але йому не вистачало детального знання про надзвичайну складність і таємничість життя. Рік читав Розена. Тепер Рік об'єднує свої широкі знання про структуру й функціонування геному, еволюційну теорію й розвиток тварин зі знанням глибокої філософії, що лежить в основі біології, та математики теорії множин. Це його головна праця, яка все ще триває.