Невдовзі після публікації моєї книги «Хибний Месія: дарвінізм як Бог, який зазнав невдачі»¹ (False Messiah: Darwinism as the God That Failed) я мав можливість перечитати книгу Ніка Спенсера «Атеїсти: походження виду»² (Atheists: The Origin of the Species), в якій порушуються деякі питання, що обговорювалися в моїй книзі. Тут я скористаюся можливістю, щоб детальніше зупинитися на деяких з цих тем, спираючись на відповідні моменти, порушені Спенсером [британський дослідник і письменник, старший науковий співробітник теологічного аналітичного центру Theos – прим. перекл.]. Я сподіваюся, що це допоможе пролити додаткове світло на тему сприйняття вікторіанцями книги Дарвіна «Походження видів», зокрема, на питання про те, які фактори могли пояснити згоду наших предків прийняти теорію, позбавлену емпіричного обґрунтування.

Можливо, найкращий спосіб розпочати обговорення – процитувати пародійну історію, з якої Спенсер починає свою книгу, де він простими словами викладає міф про створення світу з атеїстичної точки зору. Його «притча», написана в іронічному стилі дитячої літератури, звучить наступним чином:

«Монстр в небі

Жив-був страшний монстр, який жив в небі. Ніхто ніколи його не бачив, тому що він жив далеко й був невидимим, але всі знали, що він там є, тому що давним-давно він показався деяким дуже розумним людям. (...) Іноді чудовисько злилося, і тоді розумні люди приносили йому жертви, тягнучи людей на ринкові площі, де їх спалювали живцем, лише для того, щоб показати чудовиську, як сильно вони його люблять. Люди слухали дуже розумних людей³ і вірили їм. Але вони все одно мріяли позбутися чудовиська.

І ось одного дня кілька сміливих людей, які лише вдавали, що вірять в чудовисько, відкопали скриню з дивного металу. Скриня була захована більш мудрими та вільними людьми, які жили на цій землі до приходу чудовиська й знали кращий спосіб життя. Поступово люди почали обробляти метал, який вони назвали «розумом», і використовували його для створення нової зброї, яку вони назвали «наукою», і використовували «науку» для атаки на чудовисько. (...) Їхня група розросталася, а кількість зброї збільшувалася, поки одного дня блискучий, усамітнений бунтар не винайшов суперзброю, яку він назвав «еволюцією» і яка могла пробити броньовані лусочки монстра. Після цього атаки стали частішими й жорстокішими, поки одного дня бунтарі не змогли показати людям те, що вони самі знали вже давно. Монстр насправді ніколи не існував (...). Так свідчить легенда. У кожної культури є свій давній міф про створення світу, і це міф атеїзму».⁴

Гіпотеза про Бога як про монстра

За десять років до публікації «Походження видів» історик Джеймс Ентоні Фруд написав книгу «Немезида віри» (1849) (Nemesis of Faith), в якій порушив тривожні питання, такі як: як люди могли поклонятися Богові, який санкціонував масове вбивство ханаанеян і накладав жорстокі покарання на «невибраних»? На тлі такої жорстокості Дарвін зізнався у своєму щоденнику, що не розуміє, чому хтось взагалі може бажати, щоб християнська релігія була правдою.⁵ Можна припустити, що частина читачів Дарвіна мала подібні думки. Насправді це залишається непереборною теодицеїчною перешкодою такої величини, що вона знову спливла на поверхню в нещодавній «тезі симетрії» філософа Стівена Лоу, яка означає, що фактичні докази існування доброзичливого Бога не переважають докази існування злого або, принаймні, байдужого Бога.⁶

Деякі археологічні дослідження підтверджують цю точку зору, хоча я визнаю, що з кінця 1970-х років, коли я подружився з Деннісом Гардінгом (професором археології в Единбурзькому університеті до 2007 року), я з обережністю ставлюся до археологічних знахідок. Саме Гардінг звернув мою увагу на ненадійність усіх інтерпретацій звичаїв і способу мислення дописемних цивілізацій. Як би там не було (але із врахуванням застереження Гардінга), британські антиквари XVII століття, такі як Джон Обрі (1626–97), почали будувати припущення про систему вірувань давніх, дописемних мешканців Стоунхенджа та Ейвбері на півдні Англії, Кола Бродгара на Оркнейських островах і Пентре-Іфан у західному Вельсі. Хоча докази були – й залишаються – мізерними та спірними, на доісторичних об’єктах є деякі свідчення ритуальних практик, що вказують на релігійний контекст. Деякі дійшли висновку, що ставлення наших далеких предків до своїх богів було настільки ж негативним і задобрювальним, наскільки й поклонінням в позитивному сенсі.⁷

В середині XX століття історик релігії Мірча Еліаде зазначив, що «в багатьох випадках звичаї та вірування європейських селян являють собою більш архаїчний стан культури, ніж той, що зафіксований в міфології Стародавньої Греції».⁸ Це, вочевидь, підтверджується дослідженням народів, які проживали на історично ізольованому острові давньої Корсики. Навіть після пізнього проникнення християнства як офіційної релігії зберігалася тенденція до збереження старих вірувань поряд з офіційними, що вказувало на певний когнітивний дисонанс щодо чеснот або інших якостей богів.⁹ Чому виник такий аномальний синкретизм? Бейлі [Adrian Bailey, британський письменник і автор, інтереси якого охоплюють теологію, історію, міфологію та природознавство – прим. перекл.] формулює це питання особливо похмуро:

«Чому мегалітична релігія так важко викорінюється? По суті, тому що люди відчувають, що вона відповідає їхньому досвіду, що у всесвіті або в природному світі немає вбудованої справедливості».¹⁰

Біблійні протиріччя

Навіть після того, як юдео-християнська традиція набула панівного становища, багато хто й надалі гостро відчував аномальну відсутність етичної гармонії між Старим і Новим Заповітами. Деяким вікторіанцям було важко примирити те, що Бейлі називає «мегалітичним» образом Бога Старого Заповіту, з м’якшою та більш прощаючою етикою Нового Заповіту. Історично склалося так, що більшість звичайних людей знайомляться з темою сумнівів у Бозі (або, принаймні, сумнівів у Його безсумнівній благодійності) у Книзі Йова. Книга Йова представляє свого головного героя як цілком непорочну людину,¹¹ й загадкова суть книги полягає в тому, чому добрі люди повинні страждати, а злі процвітати. Ключовий вірш зустрічається тоді, коли Йов, проклятий численними хворобами, порушив мовчання й прокляв день свого народження (Йов 3:1–2). Один з ранніх отців Церкви, Григорій Великий, стверджував, що прокляття Йова не означало втрату віри в Бога або в Його (абсолютну) благість «Job ex impatientia maledictum non protulit» (Йов не виголосив свого прокляття через роздратування [з приводу Божої доброти]).¹² Так само святий Іларій Піктавійський пізніше описав Йова як inculpabilis (невинного); і, звичайно ж, книга закінчується тим, що Йов повністю відновлює своє здоров’я після того, що більшість інтерпретує як випробування Богом.

Чи всі будуть схильні пробачати Йова або навіть самого Бога, залишається спірним запитанням. Адже тема Йова не залишилася в минулому: вона знову виникла у вигляді середньовічної кальки в німецькій новелі, написаній близько 1200 року нашої ери під назвою «Бідний Генріх».¹³ Тут улюблений власник маєтку Генріх страждає від прокази. Причина його страждань частково полягає у випробуванні Богом, але також є натяк на те, що Генріх покараний за гріх гордині (середньоверхньонімецьке hochvart). Зрештою, після того, що багато хто може вважати невиправданими стражданнями, Генріх відновлює здоров’я, щастя і навіть подружню гармонію з незайманою молодою дружиною. Згідно з інтерпретацією мого колишнього колеги, фахівця з середньовічної германістики,

«Бог дарує остаточне спасіння як Йову, так і Генріху – їхні страждання є дороговказною зіркою до глибшого розуміння й водночас проявом Божої милості».¹⁴

Звичайно, це інтерпретація християнства, з якою не всі погодяться. В період Відродження, що наближався (після того, як дослідники відкрили інші системи вірувань, такі як конфуціанство, які функціонально здавалися настільки ж ефективними, як і християнство¹⁵), певна форма атеїзму була прийнята всіма верствами населення – як малоосвіченими, так і представниками інтелектуальних класів. У 1600 році єпископ Ексетера скаржився, що в його єпархії питання про існування Бога було предметом «загальної суперечки», а в 1617 році іспанський посол у Великій Британії оцінював, що близько мільйона британців (шоста частина тодішнього населення Сполученого Королівства) були атеїстами.¹⁶

Тенденція до атеїзму посилилася внаслідок кривавих конфесійних воєн в Європі XVI і XVII століть. Після одного з жахливих конфліктів між протестантами й католиками в результаті переговорів було укладено Аугсбурзький мир (1555 р.), в якому було досягнуто компромісу cuius regio, eius religio – тобто віра людини мала прийматися як невід’ємна частина тієї місцевості, в якій вона виросла, і поважатися як частина ідентичності будь-якого громадянина.¹⁷ Такий конкордат був доцільним, але неминуче призвів до тривожних роздумів про відносність (і навіть сумнівність) усіх віровчень та конфесій.

Згодом для багатьох європейців XVIII століття смертний вирок вірі в Бога, який опікується людьми та втручається в їхні справи, був винесений великим Лісабонським землетрусом 1755 року. Це лихо призвело до незліченних жертв, оскільки воно також спричинило цунамі, яке охопило великі райони в околицях Лісабона. Як визнавав Вольтер, настільки ж руйнівним, як і фізична різанина, було й те, що воно завдало шкоди серцям і розумам людей.¹⁸

Віра та лицемірство

В уявленні багатьох людей досі живе одне помилкове уявлення про вікторіанську Британію. Це уявлення про легендарний час, коли благопристойність і цнотливість були чеснотами, які невтомно проповідувалися з амвонів численних церков по всій країні, чиї лави були заповнені богобоязливими чоловіками та жінками, шанобливо вбраними у свої «недільні вбрання». Слово «мораль» зазвичай використовувалося в контексті сексуальної моралі, а звинувачення будь-якої жінки в «розпусності» було тавром, яке засуджувало її в очах шанованих верств суспільства. Однак у просвітницькій книзі Келоу Чесні [британський журналіст, письменник – прим. перекл.] «Вікторіанський таємний світ» (The Victorian Underworld) це затишне уявлення перевертається з ніг на голову, оскільки Чесні, спираючись на стандартні дослідження лондонської бідноти, датовані 1820-ми роками,¹⁹ виявив, що майже шоста частина жіночого населення мегаполіса займалася проституцією.²⁰

Сам Чесні висловлює певне здивування тим, що його висновки настільки суперечать офіційній та загальновизнаній точці зору того часу (принаймні, такою, якою її інтерпретували або, можливо, із задоволенням уявляли собі нащадки). Він пише:

«Ніщо так не зближувало злочинний світ і шановане суспільство, як проституція. За сучасними мірками значення комерційного сексу у вікторіанському житті здається надзвичайним; і вражає не лише кількість повій в суспільстві, яке стало синонімом сексуального придушення, але й відвертість, з якою вони займалися своїм ремеслом, навіть у самому центрі модного Лондона».²¹

У той золотий вік вікторіанського лицемірства (яким він тепер постає перед нащадками) явно існував значно більший ступінь непризнаного атеїзму або навіть байдужості до духовних питань, ніж це може здатися з багатьох стерильних шкільних підручників. Використовуючи вислів, поширений у вікторіанську епоху, тих, кого делікатно називали «демі-мондами», разом з їхніми «клієнтами», можна було б віднести до категорії практичних атеїстів, сучасне значення цього терміна передбачало всіх тих, хто поводився так, ніби Бога не існувало. Їхня невіра випливала з їхньої явної відсутності страху перед божественною відплатою за свої гріхи.²² Логіка, яку приписують таким грішникам, вочевидь, була такою: якщо Бога немає, то «все дозволено». Книга Дарвіна «Походження видів» (про яку, звичайно, багато хто чув лише з уст в уста) не справила великого враження на багатьох через передбачуване «боговбивство» її автора, тому що вони явно не замислювалися над божественними питаннями. В контексті такої відчуженості та/або апатії Дарвін відкривав уже відкриті двері. За своїм ефектом «Походження видів» Дарвіна функціонувало не як наукове відкриття, а радше як де-факто референдум щодо релігійних переконань (або невір’я) людей. Той факт, що еволюційні ідеї Дарвіна не могли бути доведені з наукової точки зору, залишався для некритичних людей другорядним питанням.

«Походження видів» Дарвіна – багато галасу з нічого?

Тому кумедна розповідь Спенсера про те, як «одного дня блискучий, усамітнений бунтар винайшов суперзброю, яку він назвав "еволюцією" і яка могла пробити броньовані лусочки монстра», є надто широким узагальненням. Це цілком може стосуватися таких побожних людей, як сер Леслі Стівен (який втратив віру після прочитання Дарвіна разом з Німецькою вищою критикою [термін стосується групи німецьких біблійних вчених, які проживали в Тюбінгені, Німеччина – прим. перекл.]), але для мільйонів людей Дарвін був би як як з гуски вода. Це не була суперзброя, здатна пробити броньовані лусочки монстра; насправді, це було не більше «зброєю», ніж рогатка. «Практичним атеїстам» не потрібно було «закривати рахунок» з Богом, тому що вони ніколи не відкривали рахунків з Ним або, в кращому разі, мали лише «напіввіру», якщо використати вислів історика Г’ю Тревор-Ропера.²³ Зрештою, саме секуляризаційна тенденція в серцях і думках людей, яка прогресивно вкорінювалася протягом століть, стала визначальною для ставлення людей, і я готовий посперечатися, що майбутня історіографія розглядатиме дарвінізм лише як невелику і переважно несуттєву виноску до масштабніших потрясінь, спричинених попередніми століттями секуляризації.²⁴