Це прикро, але це правда. Подібні викопні рештки можуть отримувати різні назви, якщо їх знаходять в шарах, яким приписують різний вік. Така практика приховує справжній діапазон поширення викопних решток в геологічній шкалі часу. В одному нещодавньому випадку, попри майже повну схожість викопних решток, їх віднесли до різних видів. Подібні практики збільшують кількість назв, заплутують наше розуміння розподілу викопних решток і приховують той факт, що геологічна колонка цілком може бути сумнівною.

Було б чудово, якби ми могли знати реальний тривимірний розподіл викопних решток в земній корі. Це значно допомогло б зрозуміти їхнє відкладення під час Потопу. Зазвичай в нашому розпорядженні є лише зразок викопних решток вздовж урвища, яру чи іншого розрізу в межах певної геологічної формації.

Можна було б подумати, що на основі цих обмежених двовимірних відслонень зроблено точні екстраполяції й що вміст викопних решток в іншій частині формації добре відомий. Проте на нас чекали б несподівані відкриття, якби ми справді могли дізнатися про розподіл усіх викопних решток у формації. Що більше досліджуються осадові породи Землі, то більше розширюються діапазони поширення викопних решток – особливо в бік давніших шарів.

Один з таких несподіваних випадків стався на острові Ванкувер, Британська Колумбія, Канада, коли губку «верхньотріасового віку» (стандартну геологічну шкалу часу тут використовують лише для зручності) було виявлено в карбонатній формації.¹ Її назвали Nucha? vancouverensis sp. nov. При цьому формація, в якій знайшли губку, вважається стандартним еталоном для північноамериканського тріасу завдяки наявності в ній індексних амонітів. Дивовижно, але ця губка майже ідентична іншій, яку раніше знаходили лише в середньому кембрії західної частини Нового Південного Вельсу, Австралія, і назвали Nucha naucum.²

Попри очевидну схожість, оскільки зразок з острова Ванкувер не повністю збігався зі своїм австралійським аналогом, після назви роду було поставлено знак запитання, і йому присвоїли іншу видову назву. Проте дослідник, який повідомив про цю знахідку, Джордж Стенлі, вважає схожість настільки разючою, що відносить цей викопний зразок до того самого роду.

Викопний зразок з острова Ванкувер використовується для обґрунтування деяких досить масштабних геологічних ідей – зокрема, що екзотичний террейн³ (террейн Wrangellia) був приєднаний до західної окраїни Північноамериканської плити з невідомої ділянки тропічного океану. Проблема полягає в тому, що ці дві викопні знахідки розташовані на протилежних боках Пангеї – гіпотетичного величезного давнього материка палеозойської ери. Відповідні океани, як припускається, були розділені тисячами кілометрів суходолу.

Оскільки раніше цей рід був відомий лише з Австралії, Nucha вважається тетичним таксоном з тропіків палеозою.⁴ [палеонтологічний термін для позначення груп організмів, які мешкали в акваторії та на узбережжях давнього океану Тетіс – прим. перекл.] Таким чином, ці дві викопні знахідки, хоча й дуже схожі зовні, значно віддалені одна від одної як у просторі, так і в часі.

Стенлі применшує значення цього часового розриву: «Відсутність Nucha в проміжку між середнім кембрієм та пізнім тріасом становить певну загадку».⁵ Причина такого спокійного ставлення до викопного організму, який нібито не зустрічався протягом приблизно 300 млн років й при цьому був просторово сильно віддалений, на мою думку, полягає в тому, що цей випадок не є поодиноким.

Насправді Стенлі наводить кілька подібних прикладів й посилається на інших авторів, яким відомо ще багато таких випадків. Ці, на перший погляд, аномальні знахідки називають «залишковими таксонами» (holdover taxa), «реліктовими видами» (refugia species) або навіть «таксонами Лазаря» (Lazarus taxa). Зрозуміло, якщо представника такого викопного таксона виявляють живим у наш час, його називають «живою скам’янілістю». Значення подібних «таксонів, що збереглися» для палеонтологів Стенлі описує так:

«Великий інтерес як для палеонтологів, так і для еволюційних біологів становить поява реліктових або "збережених" фаун, також відомих як таксони Лазаря. Ці таксони, переважно на рівні родин, родів і видів, ніби "перестрибують" через великі проміжки геологічного часу, включно з періодами відновлення після масових вимирань. Складається враження, що вони вислизають навіть від найретельніших спроб їх виявити, не фіксуючись протягом значних часових інтервалів».²

Які висновки можуть зробити креаціоністи з існування таких «збережених» таксонів? По-перше, вони демонструють, що геологи й палеонтологи не знають точного тривимірного розподілу викопних решток, хоча можуть мати достатньо обґрунтовані оцінки для окремих геологічних формацій. Неочікувані знахідки вже траплялися й надалі траплятимуться. Схоже, що викопні рештки постійно розширюють свої часові діапазони в геологічній шкалі. Тому до тверджень про те, що певна скам’янілість є індексною й обмежується, наприклад, лише кембрійським «періодом» або пермським «періодом» тощо, слід ставитися з обережністю.

По-друге, такі «збережені» таксони ускладнюють віру в те, що передбачувані мільйони років між знахідками викопних решток справді існували. Де мешкав цей організм протягом усіх цих мільйонів років? Чому за весь цей час не збереглося жодних викопних свідчень його існування? В цьому конкретному випадку палеонтологи, можливо, згодом знайдуть скам’янілості цієї губки між «середнім кембрієм» і «верхнім тріасом». Проте навіть тоді такі знахідки будуть надзвичайно рідкісними, й кілька виявлених зразків не змінять очевидного висновку про те, що часовий розрив є ілюзорним.

По-третє, викопний організм може бути віднесений до іншого виду лише тому, що його знайдено в шарах, яким приписують інший геологічний вік, а це приховує справжній діапазон поширення відповідного таксона в геологічній шкалі часу. У випадку з Nucha відмінність між губкою з острова Ванкувер ц австралійською губкою була незначною, однак першій скам’янілості присвоїли іншу видову назву, додавши знак запитання після назви роду.

Подібні практики щодо інших таксонів сприяють збільшенню кількості назв і створюють враження більш обмеженого поширення таксонів. Таким чином, реальний діапазон існування будь-якого організму, ймовірно, є ширшим, ніж можна було б зробити висновок на підставі його таксономії.

Оскільки в межах будь-якого організму, а отже й у його викопних рештках, спостерігається значна мінливість, палеонтологи часто не знають, де саме провести межу в своїх класифікаційних схемах. Різні назви для майже ідентичних скам’янілостей, ймовірно, є звичайним явищем. Цю тенденцію – надавати різні назви схожим викопним решткам, знайденим у формаціях з припустимо різним віком, аж до віднесення їх до різних надродин, – Таммі Тоск продемонструвала на прикладі мікрофосилій, відомих як форамініфери.⁶

Джон Вудмораппе виявив, що значна частина стратиграфічного порядку амонітів зумовлена часово-стратиграфічними уявленнями та таксономічними маніпуляціями.⁷ Це особливо важливо, оскільки певні види форамініфер і амонітів використовуються як індексні скам’янілості для датування геологічних формацій.

Палеонтологи не знають точного тривимірного розподілу викопних решток в породах і схильні присвоювати різні назви схожим скам’янілостям лише тому, що їх знайдено в шарах, яким приписують різний вік.⁸ Це не додає довіри ані до геологічної колонки, яку вони будують, ані до системи датування викопних решток, на якій вона ґрунтується.

 Я дякую Петеру Клевбергу (Peter Klevberg) за рецензування рукопису та за внесок в дослідження цього питання.