В перші роки існування руху Розумний задум одним з найзначніших критиків теорії Розумного задуму серед євангельських християнських вчених був Говард Ван Тілл (1938-2024).

Професор фізики в коледжі Кальвіна, Ван Тілл став яскравим прикладом вченого-євангеліста-християнина 1990-х років, який захищав дарвінську еволюцію. Ван Тілла досі наводять як приклад того, як ортодоксальний християнин може прийняти Дарвіна.

Проблема в тому, що після того, як Ван Тілл пішов з коледжу Кальвіна, він вийшов за рамки християнства. Ба більше, врешті-решт він вийшов за рамки теїзму.

До 2006 року Ван Тілл оголосив себе вільнодумцем. До 2016 року він став зараховувати себе до того, що він називає «всебічно натуралістичним світоглядом», який він описує як віру в те, що «фізичний всесвіт – єдина реальність... й що він не залежить від нетілесного, особистісного Агента (наприклад, авраамічного Бога), який дав би йому буття або спрямовував його розвиток».

Зразковий християнин 

Одним із вчених-християн, який любив посилатися на Ван Тілла як на зразок інтеграції християнства з еволюцією, був Карл Гіберсон. Будучи фізиком, Гіберсон довгий час був соратником генетика Френсіса Коллінза, з яким він написав одну книгу. Протягом багатьох років Гіберсон був професором Східного назарейського університету (Eastern Nazarene University), євангелічного християнського навчального закладу. Він допоміг Френсісу Коллінзу заснувати фонд BioLogos для просування теїстичної еволюції.

Гіберсон ще не скотився так далеко вниз, як Ван Тілл. Але, на жаль, схоже, що він рухається тією самою траєкторією.

В своїй книзі «Рятуючи Дарвіна» (Saving Darwin) (схваленій Коллінзом) Гіберсон заперечує історичне християнське вчення про те, що люди від самого початку були створені хорошими. На думку Гіберсона, це не може бути правдою, оскільки суперечить дарвінській еволюції. За його словами, еволюцією рухає егоїзм, тому люди мали бути егоїстичними й злими від самого початку. Проте Гіберсон стверджує, що є переконаним християнином.

Але якщо читати між рядків, то його причини залишатися християнином були досить хиткими. Він з гіркотою визнав: «Моя віра в Бога затьмарена сумнівами, й у моменти роздумів я іноді ставлю собі запитання, чи не продовжую я просто слідувати траєкторією дитячої віри, від якої слід було б відмовитися».

Практичний вибір

Чому ж він залишився християнином? «Із суто практичного погляду в мене є вагомі причини вірити в Бога. Мої батьки – глибоко віддані християни, й вони були б приголомшені, якби я відмовився від своєї віри. Моя дружина й діти вірять у Бога, й ми регулярно відвідуємо церкву разом. Більшість моїх друзів – віруючі. У мене є улюблена робота в християнському коледжі, який був би змушений звільнити мене, якби я відкинув віру, що лежить в основі місії коледжу. Відмова від віри в Бога була б руйнівною й повністю вибила б моє життя з колії». Зверніть увагу, що «переконливі причини» для віри в Бога у доктора Гіберсона були соціологічними. Вони не стосувалися того, чи справді християнство істинне.

За кілька років після написання книги «Рятуючи Дарвіна» Гіберсон залишив свій пост у християнському університеті, де він викладав. У книзі, що вийшла після його відходу, «Рятуючи первородного грішника» (Saving the Original Sinner) (2015), Гіберсон доволі чітко дав зрозуміти, що тепер вважає Біблію мішаниною різнорідних історій одного конкретного племені, а не богонатхненним текстом, що містить авторитетне послання Бога. Він вважає, що якщо християнство хоче вижити, йому необхідно розвиватися: «Християнство виникло в інший час і повинне бути готове еволюціонувати, як і все інше».

Похвально, але сумно

Книгу, в якій Гіберсон зробив ці заяви, опублікувало відділення Унітаріанської універсалістської асоціації (Unitarian Universalist Association). Я сидів з Гіберсоном на одній сцені й спілкувався з ним на публіці. Його відвертість гідна похвали, але водночас засмучує.

Ван Тілл та Гіберсон – приклади того, що в своїй новій книзі я називаю «християнами стокгольмського синдрому» – християнами, які більшою мірою ототожнюють себе з поглядами світської еліти, аніж з поглядами своїх одновірців або своєю історичною вірою. Християнство «стокгольмського синдрому» – це не дуже надійне місце, на якому можна встояти. Воно сильно залежить від навколишньої світської культури. Якщо культура продовжує руйнуватися, то й християни зі стокгольмським синдромом теж. Ось чому християнство стокгольмського синдрому – це горезвісний слизький шлях.