Антропологія
Креацентр > Статті > Антропологія > Викопні свідоцтва гіпотетичних мавполюдей (Частина 1)

Викопні свідоцтва гіпотетичних мавполюдей (Частина 1)

В огляді аналізуються викопні знахідки, що мають відношення до гіпотетичних мавполюдей, які належать до роду Homo. Вважається, що відмінності в морфологічних властивостях викопних індивідуумів, що відносяться до Homo, за винятком представників невалідного таксону Homo habilis, відображають (крім інших факторів) генетичну мінливість всередині єдиного людського виду. Представники Homo habilis являють собою зібрання різнорідних викопних останків, які або належать до людини (наприклад, до Homo erectus), або до австралопітекових мавп. Якщо такі викопні істоти, як Homo erectus і неандертальці були повністю людьми, тоді, по суті, вся історія людської еволюції зазнає краху, оскільки існує непереборна морфологічна прірва між австралопітековими мавпами і цими людьми.

У західному суспільстві система освіти і засоби масової інформації вчать і проштовхують ідею про те, що людина є, в кращому випадку, не більше як високорозвинена мавпа. І як козирна карта демонструється послідовність гіпотетичних викопних мавполюдей, яка призначена для нанесення накаутуючого удару всім тим, хто наважиться засумніватися в цій казці. Чи є в цьому дійсно будь-які переконливі відомості, що доводять, що людина походить від мавп, чи перед нами ще один приклад одностороннього ідеологізування в науці, матеріалістичній філософії, що вимагає природного пояснення всіх явищ космосу?1 Іншими словами, чи можливо, що вчені, які відстоюють ідею еволюції людини, були не об'єктивними у своїх інтерпретаціях викопних останків?

Палеоантрополог Мілфорд Вулпе пише: «З моєї точки зору, «об'єктивності» в науці не існує. Навіть здійснюючи пошук даних, рішення про те, які дані враховувати, а які ігнорувати, зображує теоретичні рамки даного вченого».2 Еволюціоністи Джон Гриббін і Джеремі Черфас визнають: «... Ми повинні визнати, що історія палеоантропології не являє собою блискучого зразка пошуку істини, особливо коли справа стосувалася проблеми істинного походження людини».3 Далі вони пишуть: «... Ми повинні собі добре уявляти, що популярний образ вченого, як неупередженого шукача істини, абсолютно не відповідає реальності».4 Нарешті, розглянемо такий коментар Роджера Левіна, автора книги «Кістки розбрату: суперечки при вивченні походження людини»:

«Твердження про те, що при пошуках об'єктивної істини дані диктують висновки, являє собою насправді загальну для всіх фантазію, поширювану переважно самою професійною наукою. Якби так було насправді, то в цьому випадку всі вчені, які мають справу з однаковим набором фактів, з необхідністю приходили б до однакових висновків. Однак, як ми бачили вже вище і як побачимо ще й далі, вельми часто цього не відбувається. Дані часто осмислюються так, щоб вони підходили до тих висновків, яким надається перевага. І тоді з'являється цікаве питання: «Що обумовлює прерогативи вченого або групи дослідників?», але не «Що є істина?».5

Вчені, як еволюціоністи, так і креаціоністи, мають тенденцію інтерпретувати те, що вони бачать у цьому світі через свої специфічні лінзи, що являють собою їхні системи поглядів, світогляд і ідеологію. Якщо лінзи містять еволюційні ідеї, то зазвичай дані осмислюються так, щоб вони підходили до даної системи поглядів. Автор вірить, що еволюція є невірною, і що тільки «через» біблійний світогляд наше справжнє походження може бути зрозуміле належним чином. За біблійними переказами, Бог від однієї крові створив увесь рід людський, щоб заповнити всю поверхню землі, і призначив окреслені часи і кордони проживання (Діян.17,26). При цьому немає ніякого місця для мавполюдей, що передували людині, оскільки на початку створення Бог створив чоловіка і жінку (Марк.10,6). Отже, всі передбачувані мавполюди належать або до виду Homo і є нащадками Адама і Єви, або вони належать до вимерлих мавп. У статті наводяться еволюційні датування з метою співвіднесення викопних знахідок з певним еволюційним контекстом, але це зовсім не означає згоди з цими датуваннями.

Homo habilis (включаючи Homo rudolfensis)

Обсяг черепної коробки Homo habilis варіює від 500 кубічних сантиметрів (cм3) до приблизно 800 cм3.6 Справжній статус хабальства найкраще схарактеризувати як таксономічну плутанину, оскільки існують великі суперечки хоча б про те, чи можуть всі викопні залишки, що приписуються Homo habilis, належати представникам даного виду. Деякі експерти розділили представників цього виду на дві групи, створивши дві нові: Homo rudolfensis, що датується від 1,8 до 2,4 мільйона років до н.е., при цьому Homo habilis був збережений (з датуванням від 1,6 до 2,3 млн. р. до н.е.). Однак виявилося, що до останнього належить менше число відомих екземплярів.7 Що ще більше заплутує картину – Вуд і Коллард стверджували навіть, що представники рудольфенсіс (наприклад, череп KNM-ER1470) і хабіліс (наприклад, KNM-ER 1813) повинні бути вилучені з роду Homo і причислені до австралопітеків,8 проте ця ідея не отримала широкої підтримки. Те, що хабіліси складаються як мінімум з двох видів, не всіма підтримується одноголосно, при цьому деякі еволюціоністи стверджують, що варіації, які спостерігаються у екземплярів хабіліс,можуть бути витлумачені як прояви внутрішньовидової мінливості.9

У західному суспільстві система освіти і засоби масової інформації вчать і проштовхують ідею про те, що людина є, в кращому випадку, не більше як високорозвинена мавпа. І як козирна карта демонструється послідовність гіпотетичних копалин мавполюдей, яка призначена для нанесення накаутуючого удару всім тим, хто наважиться засумніватися в цій казці.

Обговорюючи цю дискусію про безліч видів, Вулпе зауважив, що деякі вчені використовували хабіліс в якості «сміттєвого мішка».10 Татерсел і Шварц описували статус Homo habilis як свого роду «сміттєвий кошик», куди можна було зручно скинути всю гетерогенну різноманітність викопних останків.11 Homo habilis часто представляють як проміжну ланку між австралопітеками і Homo erectus, проте навіть деякі еволюціоністи визнають, що це поняття – спрощене. Згідно Бернарду Вуду: «Досягнення в техніці абсолютного датування і пророблені переоцінки викопних останків зробили однолінійну модель еволюції людини, згідно з якою Homo habilis, який прямував слідом за австралопітековими, зрештою еволюціонував у Homo erectus і далі в Homo sapiens, – непридатну».12 З креаціоністської точки зору, хабіліс є невалідним таксоном, що являє собою колекцію різноманітних викопних останків, які можуть бути оцінені або як людські (наприклад, належать зокрема до Homo erectus), або відносяться до австралопітекових мавп. Щоб це проілюструвати, нижче наведемо такі приклади.

Згідно Вулпову, який приписує еректусам назву «ранні Homo sapiens», череп KNM-ER 1813 з Кообі Фора в Кенії «складений з основи черепа і лобно-лицьової ділянки, яка настільки схожа на людську і характерна для ранніх Homo sapiens, що деякі автори, зокрема Т.Уайт, включили ER 1813 у той же таксон (для Т.Уайта це Homo еrectus)».13 Вулпе описує екземпляр KNM-ER 1813 «як дуже схожого на раннього H. Sapiens і який насправді не відрізняється від нього у своїй будові зубів і лобнолицьовій архітектурі (за винятком вузької середньої частини обличчя), але в той самий час має у порівнянні з ним набагато менший розмір мозку».14 Якщо оцінка Уайта і Вулпова KNM-ER 1813 вірна, то цей череп, з об'ємом черепної коробки всього близько 509 cм3,15 міг належати дуже маленькій людині.

Інтерпретація викопного черепа KNM-ER 1470 з Кообі Фора, в Кенії, який має обсяг черепної коробки близько 752cм3,15 становила проблему як для еволюціоністів, так і для креаціоністів. У 1999 р. аналіз креаціоніста Біла Меллерта, сфокусований на спірній реконструкції обличчя черепа 1470, привів його до переконання, що цей череп «виглядає в більшій мірі схожим на череп грацільного австралопітека зі збільшеним об'ємом мозку».16 Однак креаціоніст Мервін Любінь довгий час наводив аргументи на користь його людського статусу, і в своїй оновленій і виправленій книзі «Кістки розбрату» зовсім недавно заявив: «Порівняння показують, що череп 1470 виглядає більш сучасно, ніж будь-які викопні останки Homo erectus, і навіть більш сучасно, ніж матеріал з Као Свамп, якому тільки близько 10000 років».17 Креаціоніст Малкольм Боуден також відстоював ідею про те, що KNM-ER 1470 – це «просто маленький людський череп».18 Хоча й існують певні відмінності між екземплярами KNM-ER 1470 і KNM-ER 1813, більша частина з них, згідно еволюціоністу Вулпову, може бути пояснена, «якщо ми припустимо, що більші розміри черепа і обличчя з потужними зубами, розташованими позаду від іклів (і їх структурні наслідки), такого примірника як ER 1470, відображають відмінності в розмірах тіла».19 Хоча був знайдений череп горили з таким же об'ємом черепної коробки (752cм3)20, що і у KNM-ER 1470, його череп, безумовно, більш схожий на людський, ніж на мавпячий.

У даній статті не ставиться завдання представити детальний огляд всіх екземплярів, які характеризуються еволюціоністами як представники хабіліс. Однак, уявімо одну ілюстрацію – хабіліса, який швидше за все належить до австралопітеків (можливо до а. Аfricanus). Це Stw 53 з Стеркфонтейн в Південній Африці.21 Кьюман і Кларк перераховують кілька важливих морфологічних рис Stw 53, які, як вони впевнені, гарантують його включення в рід Australopithecus. До них відносяться зуби, які дуже великі, і черепна коробка, яка «в лобовій частині є вузькою і обмеженою».22 Так само знімки, отримані при комп'ютерній томографії кісткових лабіринтів внутрішнього вуха, показали, що розміри півколових каналів черепа Stw 53 «ще в меншій мірі відповідають прямоходінню, ніж у австралопітеків».23 Це, як видається, не залишає каменя на камені від людського статусу цього екземпляру, погане збереження скелета якого робить оцінку його обсягу мозку скрутною.24 Дослідження морфології лабіринтів, здійснене Спурія, показало ? що екземпляр з Сварткранц в Південній Африці (SK 847), якого відносять до хабілісів, мав розміри каналів, «аналогічні сучасній людині».23 Як зазначалося авторами цієї статті та іншими дослідниками, SK 847 повинен був бути віднесений до еректусів25, серед них Джохансон, який здійснив порівняння його з екземпляром еректуса KNM-ER 3733.26 Отже, еректус – найбільш підхожий статус для SK 847,27однак череп занадто неповний, щоб поставити остаточний діагноз. Ґрунтуючись на даних, що відносяться до основи черепа, Вулпе оцінив обсяг черепа SK 847, як менший, ніж 500cм3, але оскільки велика частина зводу черепа відсутня, ця оцінка представляється мало обґрунтованою.

При розгляді останків посткраніальної частини скелета (решти скелета, крім черепа) Homo habilis, треба відзначити наступне: стегнові кістки KNM-ER 1472 і KNM-ER1481, котрі виглядають по-людськи, часто оцінюються як такі, що належать Homo habilis (або rudolfensis), особливо в силу того, що вони були знайдені в тій же місцевості Кообі Фора, що і череп KNM-ER 1470. Через те, що всі вони були витягнуті з різних геологічних шарів (утворені в різний час), жодного прямого зв'язку між ними не існує.28 Аналіз будови стегнової кістки KNM-ER1481 ідентифікував її як таку, що належить до еректусів,29 а це, таким чином, означає, що вона належала якійсь людині. Однак, деякі еволюціоністи вважають за краще відносити її до Homo habilis,30 але це, як видається, робиться швидше з метою захистити естеблішмент від занадто ранньої появи еректуса, оскільки це стегно датується еволюціоністами як таке, що має вік близько 2 млн. років. Очевидно, що при загальноприйнятому фіктивному сценарії, чим далі назад по часовій шкалі відступає еректус, тим менше часу залишається у хабіліса для того, щоб у нього перетворитися.

Вище представлені зразки копалин черепів. Зразки Сангірь і Нгандонг класифікуються як Homo erectus, гомініди з Віландрака Лейтсо (WLH-5Q) і Као Свамп є сучасними людьми, статус черепа з Нармади неясний, оскільки немає впевненості в його «еволюційному» віці (зазвичай він вказується в інтервалі між 0,15 і 0,6 млн. років до н.е.), однак він може бути класифікований як Homo heidelbergensis або як архаїчний Homo sapiens. Дослідження показали більшу схожість сучасного людського черепа WLH-50 з еректусом із Нгандонга, ніж з людьми сучасного типу, що жили в пізньому плейстоцені в Африці і Східному Середземномор'ї.79 Це ставить під сумнів оцінку Homo sapiensі Homo erectus, як представників різних видів.

Найбільш значущі (по своїй повноті) посткраніальні останки, які приписуються хабілісу, належать частково збереженому скелету зразка OH 62 з Олдувай Гордж, в Танзанії, який був «оцінений, як гомінід, що мав мінімальні розміри в порівнянні з усіма відомими гомінідами, або навіть менші, ніж у всіх інших».31 Аналіз пропорцій кісток кінцівок показав, що значення індексу співвідношень плеча і стегна – ще ближче до мавп, ніж у скелета Люсі (афарський австралопітек), однак цей результат залежить від того, наскільки оцінки довжини кінцівок були вірними.32 Велика частина дистального відділу стегнової кістки OH 62 відсутня, тому його довжина може бути визначена тільки шляхом порівняння з іншими стегновими кістками.33 Як недавно показали Хеюзлер і Мак’Генрі, використовуючи інше стегно (OH 34), а не традиційне стегно Люсі (AL 288-1), яке часто використовується при оцінках, плече-стегновий індекс зразка OH 62, відповідає показникам сучасних людей.34 Отже, якщо пропорція між верхніми і нижніми кінцівками у ОН 62 залежить від того, яка стегнова кістка береться за модель, цей показник дуже мало чого дає для визначення його таксономічного статусу. Однак, виміряна брахіальна пропорція, через наявність відносно довгого передпліччя, виявилася більшою, ніж у сучасних людей, і більше відповідає австралопітекам і шимпанзе.35 Як відзначав Левін, існує подібність у будові неба черепа ОН 62 і Stw 53, яка вплинула на те, що OH 62 був причислений до хабілісів.36 Оскільки Stw 53 представляється людиноподібною мавпою (див. вище), то це, мабуть, найбільш підхожий статус також і для ОН 62.

Homo erectus (включаючи Homo ergaster)

Homo habilis представляється нам як безліч викопних зразків, які можуть бути або класифіковані як вимерлі австралопітекові мавпи, абояк люди, деякі з котрих мали риси Homo erectus. Викопні рештки, які оцінюються як такі, що належать до Homo erectus, згідно з вірою еволюціоністів – це наступна стадія еволюції в бік сучасної людини, при цьому хабіліси виступають як ймовірні предки еректусів. Дотримуючись законів логіки, необхідно визнати, що якщо викопні останки, що приписуються еректусам, не останки мавполюдей, а справжніх людей, тоді спроба довести еволюцію людини терпить, по суті, крах, оскільки існує непереборна морфологічна прірва між австралопітековими мавпами і еректусами-людьми, і немає ніяких відсутніх проміжних ланок між ними.

Викопні рештки еректусів були знайдені в багатьох країнах світу і датуються еволюціоністами віком від 1,8 млн. до, можливо, менш ніж 100 000 років.37 Викопні рештки Homo erectus з острова Ява в Індонезії були датовані віком 27000 років, що, згідно з еволюційним сценарієм, представляється практично сучасною епохою.38 Мультирегіональний еволюціоніст Вулпе називає еректусів ранніми Homo sapiens, оскільки «не існує донині жодного визначення, яке б дозволяло розрізняти Homo sapiens (що визначається зазвичай як нащадок Homo erectus) від Homo erectusу всіх місцях, де б не знаходили викопні останки»і «не існує чіткого початку для Homo sapiens до тих пір, поки визнається існування Homo erectus».39 Інші автори застосовують підхід, в рамках якого констатується наявність декількох видів, в найпростішому варіанті такий підхід «виділяє» ранніх африканських Homo erectus(в основному останки з Кообі Фора і Західного Туркана) у вид Homoergaster, але залишає інших африканських Homo erectus (наприклад, ОН 9) і азіатські викопні знахідки в рамках Homo erectus у власному розумінні.40 У нашій публікації еректус буде розглянутий в широкому значенні, включаючи викопні знахідки, згідно з вузькими визначеннями, як Homo erectus, так і Homoergaster.

Експозиція в Музеї Людини в Сан-Дієго, демонструє точну копію черепа KNM-ER 1470, в супроводі пари «мавполюдей»

Складаючи в середньому приблизно 973 cм3,41 розмір мозку еректуса є меншим, ніж у сучасних людей – середнє число приблизно 1 350 cм3для людей, що живуть в даний час.42 Діапазон місткості черепа еректусів (727-1251 cм3), зареєстрований Райтмайером,43 знаходиться на найнижчому кінці найширшого визначення сучасного людського діапазону (700-2200 cм3), даного Молнаром.44 Однак, Молнар не вказав жодного джерела для нижньої межі (700 cм3),45 і таким чином можливо, що найменший зареєстрований розмір мозку для нормального дорослого був у меланезійців з місткістю черепа 790 cм3.46

Черепи, які Райтмайер відносить до еректусів, включали комплекти останків з Нгандонга, комплекти з Джоукоудян, ОН 9, ОН 12, комплекти з Бурі, Трініль і Сангірь, Дманиси 2280, KNM-ER 3883, KNM-ER 3733, останки з Буіі, Гонгванглінг, Сейл, Хексіан, Сепрал і KNM-WT 15000.43 Таблиця обсягів черепа еректусів Райтмайера не включала череп «старшого підлітка чи молодого дорослого» – з Дманісі D2282 (~ 650 cм3),47 і недавно знайдений в Дманісі череп-D2700 (~ 600 cm3),48 вік якого заявлений, як такий, що знаходиться між дитячим віком, як у KNM-WT 15000, і віком D2282.49 Місткість черепа цих двох, хоча і не цілком дорослих екземплярів із Дманіси, віднесених до еректусів, як передбачається, навряд чи значно збільшилася з віком. Інший череп з Дманісі (D2280) має виміряну місткість черепа 775 cм3.47 Однак, є також нижня щелепа (D2600), вилучена з землі в 2000 році, яка була описана як «величезна» і «занадто велика», щоб легко відповідати будь-якому з виявлених раніше черепів.50 Ці великі варіації в розмірах привели до пропозицій, що більш ніж один вид був представлений скам'янілостями з Дманісі (датованими еволюціоністами 1,75 млн. років), але оскільки скам'янілості були знайдені на одному і тому ж самому стратиграфічному рівні, більш імовірно, що всі вони є членами однієї популяції.51 Кам'яні знаряддя,52 знайдені при розкопках в Дманісі, вказують на людську присутність, і екземпляри з Дманіси найбільш ймовірно представляють виробників цих інструментальних засобів. Велика відмінність у розмірі черепа, яка, як видається, відбувалась в межах людської популяції з Дманісі (якщо припустити, що величезна нижня щелепа D2600 належала набагато більшому черепу, ніж інші), є сумісною з величезними варіаціями в розмірі черепа, які існують і у сучасних людей. Подібний, або можливо великий ступінь мінливості розміру, ніж в скам'янілостях з Дманісі, ймовірно присутня в викопних рештках людини з Клазіес Рівер Мауф в Південній Африці (датованих приблизно від 0,12 до 0,09 млн. років), оцінених еволюціоністами як «майже сучасні», на що вказують варіації в розмірах нижніх щелеп, причому одна нижня щелепа(KRM 16424) описана Клейном «як найменша з коли-небудь зареєстрованих дорослих людських кісток».53

Розміри мозку і інтелект

Чи є відмінність, як така, у розмірі між середнім сучасним людським мозком і середнім мозком еректуса, що підтримує еволюційне уявлення про те, ніби мозок збільшився в розмірі протягом передбачуваного періоду еволюції гомінідів? Відповідь – ні! Згідно еволюціоністу Холлоуею: «Діапазон зміни місткості черепа сучасного Homo sapiens – приблизно 1 000 см3, при відсутності кореляції між цією місткістю і поведінкою, що легко довести. Зазначене число майже відповідає розміру збільшення обсягу черепа від рівня австралопітеків до рівня сучасної людини».54

Фізичний антрополог Джон Релетфорд визнає, що, «Хоча розмір його мозку був дещо менший, ніж наш сьогодні, Homo erectus мав в основному цілком людські риси скелету в його відділах, розташованих починаючи від шиї і нижче, робив складні кам'яні інструментальні знаряддя, і, можливо, використовував вогонь».55 Здатність робити складні кам'яні інструментальні знаряддя вказує, що менший мозковий розмір не перешкоджав еректусам володіти людським інтелектом. Потрібно нагадати, що Анатоль Франс, який мав розмір мозку приблизно 1 000 cм3, що лише трохи більше середнього значення цього показника у еректусів, отримав Нобелівську премію з літератури за 1921 р.56 Отже, з якого дива еволюція (якщо це було) намагалася б з великими витратами розвивати все більший мозок, якби це збільшення не забезпечувало ніякої очевидної додаткової вигоди в порівнянні з меншим мозком? Вся еволюція, як передбачається, обумовлена адаптивним значенням нових придбань (володіють здатністю приносити хоча б хвилинну вигоду), які, як вважають, обумовлені випадковими, дивно неймовірними генетичними мутаціями. Отже, якщо більший мозок не має ніякого очевидного адаптивного значення, то ясно, що він не міг би виникнути в результаті еволюції, навіть якби еволюція мала місце. До цього часу ще не було продемонстровано, як навіть «вигідні» генетичні зміни можуть збільшити функціональний інформаційний зміст генома, оскільки ці зміни ДНК взагалі охоплюють тільки сортування і втрату інформації.57 Отже, механізм «висхідного» еволюційного розвитку – таємничий «чорний ящик». Мозок майже нескінченно складний, і думати, що якась маловідома природна сила вела його до постійного збільшення розміру протягом періоду, передбачуваного людською еволюцією без будь-якого, навіть можливого адаптивного значення цього збільшення, означає вірити в нульову ймовірність. Щось іще мало відбутися, що і пояснює неймовірну мінливість в розмірі мозку у людей. І цим фактором був інтелектуальний задум Творця.

Наступна цитата з роботи Холлоуея ілюструє те, що являє дилему для цього еволюціоніста: «З іншого боку, існують певні труднощі при припущенні, що природний відбір сприяє збереженню мозку з більшими розмірами, якщо не встановлено жодного зв'язку між нейронними структурами кори і збільшенням поведінкової адаптації. Тобто, самі одиниці, якими вимірюють поступове збільшення обсягу черепа протягом Плейстоцену, кубічні сантиметри, не можуть бути очевидним чином пов'язані з реальними відмінностями в поведінці. Сучасний стан, при якому варіації майже в 1000 см3, які не супроводжуються відмінностями в поведінці і можуть бути проаналізовані, попереджає, що при спробі пояснити збільшення місткості черепа на протязі часу еволюції гомінідів повинен використовуватися деякий додатковий фактор (або фактори)».58

Луісс Лікі знайшов череп Homo erectusОН 9 в 1960 р. в Ущелині Олдувай в Танзанії. Він датується віком 1,2 млн. років і має місткість черепа 1067cм3. Він має величезні надбрівні дуги. Комп'ютерні томограми кісткового лабіринту внутрішнього вуха цього примірника вказують на сучасну людську морфологію, що відображає людський спосіб пересування. Фотографія була взята в Музеї Людини в Сан-Дієго.

Це не зупинило потік еволюційних «правдивих розповідей» про те, як у нас, можливо, розвинувся великий людський мозок, що досягає своєї вищої точки в формі остаточної безглуздості, про те, що наш «величезний людський мозок був створений мемами».59 Однак, дехто може поставити під сумнів, чи мали найменші екземпляри еректусів мозок, здібний до людського інтелекту. Якщо недавно знайдена скам'янілість, класифікована як Homo floresiensis, береться за основу – то відповідь має бути ствердною, оскільки за словами еволюціоніста Кейт Уонг: «Хто б міг припустити, що творіння з черепом розміром з грейпфрут можливо мало пізнавальні здібності, порівняні з такими ж, як і у анатомічно сучасних людей?»60 Згідно з фахівцем по еректусам Філіпом Райтмайром з Бірмінгемського Університету: «Якщо Homo floresiensis був здатний до створення складних інструментальних знарядь, то ми повинні сказати, що розмір мозку не є вирішальним».56 Потрібно пам'ятати, що, як заявив Холлоуей: «Один смкори великих півкуль шимпанзе не еквівалентний одному смлюдської кори, і представляється неймовірним, що будь-яка еквівалентна міра може бути при цьому знайдена».61 Отже, видається, що нервова організація набагато важливіша, ніж розмір мозку, як такий. Крім того, як обговорювалося вище, немає ніякої доказової кореляції між обсягом черепа і поведінкою, включаючи сюди вимірювання інтелекту, як вказується наступним затвердженням Кларка:

«Наскільки було можливо застосувати відповідні тести, немає в межах діапазону ніякої виразної кореляції між розміром мозку та інтелектом. Палеоантрополога ця відсутність кореляції особливо дезорієнтує, оскільки це означає, що він не має ніякого надійного методу для оцінки розумової здібності вимерлих типів гомінідів при опорі тільки на обсяг черепа».62

Пересування і Посткраніальний скелет

Комп'ютерні томограми кісткового лабіринту внутрішнього вуха у кількох досліджених екземплярах еректусів (ОН 9, Sangiran 2 і 4) показали сучасну людську морфологію, відображаючи їхнє людське пересування.63 Як уже було згадано, еволюціоністи визнають, що Посткраніальний скелет еректуса був в основному людським.55 Перша значуща постчерепна частина скелету еректуса була виявлена в 1973 р. (KNM-ER 1808), датована 1,7 млн. років, але через хворобу кістки – гіпервітамінозу A –вона була безкорисною для чіткого уявлення нормальної морфології еректусів.64 Жіночий скелет KNM-ER 1808 оцінювали як такий, що має 173 см висоти,65 і в той час постчерепний скелет еректусів був представлений в екземплярі KNM-ER 1808 більше, ніж у всіх попередніх посткраніальних останках еректусів разом узятих.66

Більшість інформації про постчерепну анатомію еректусів ми отримали в результаті більш пізнього відкриття біля західного Озера Туркана в Кеніїу 1984 р. майже повного скелета хлопчика з Наріокатоми, зростом 1,68 метра (KNM-WT 15000), датованого віком 1,6 млн. років.67 Цей скелет також відомий як турканський хлопчик, і класифікується «роздільниками» як Homo ergaster. Морфологія черепа наріокатомського хлопчика була еректусного типу, але Вулпе описує Посткраніальний скелет цієї людини як «в основному сучасний».68 Пропорції кінцівок KNM - WT 15000, особливо індекс співвідношень плеча і стегна, і плечовий індекс були схожими з показниками, які спостерігаються у сучасних людей.69 Згідно Левіну, інформація, отримана на основі вивчення скелета хлопчика з Наріокотоме, вказує, що Посткраніальний скелет цього еректуса «є подібним до скелета сучасних людей, але більш масивний і м’язистий», що «вказує на постійні важкі фізичні навантаження».70 Обсяг черепа хлопчика, вік якого був оцінений 11 роками, склав приблизно 880 cмдо часу його смерті, а оцінка розміру мозку у дорослому стані – імовірно 909 c3.71 Як було зазначено Мелертом, немає ніякого способу з упевненістю встановити його зростання в дорослому стані,72 проте 185 см. – одна з оцінок, дана для KNM- WT 15000.65

Знахідка такого високого представника еректусів з сучасним посткраніальним скелетом, що з'являється на такій ранній стадії в передбачуваній еволюційній історії еректусів – проблема для еволюціоністів. Якщо еволюція справді мала місце, то можна було б очікувати більш проміжний характер постчерепного скелету, який би повідомляв щось більше про проміжні стадії між представниками роду австралопітеків і сучасними людьми, і не співвідносився б з сучасною людською стадією. Отже, присутній величезний морфологічний провал між еректусами і представниками роду австралопітеків. Таксон хабілісів, як було обговорено раніше, може бути розцінений як невалідний. Майже відчайдушною спробою дегуманізувати хлопчика з Наріокатома, як нам здається, є те, що деякі еволюціоністи підкреслюють, що хребетний канал у цієї людини був меншим, ніж у сучасних людей.73 Також, вони стверджують, що його нервова система не була розвинена для того, щоб виконувати всі тонкі маневри дихання, необхідні для повноцінної людської мови, і роблять висновок, що в той час, коли жив цей хлопчик: «Мова, в тому сенсі, як ми її розуміємо, ймовірно повністю ще не розвинулася».74 Однак, відкриття того, що осьовий скелет KNM-WT 15000 мав істотні відхилення від норми патологічного характеру, призводить до думки, що мала місце деяка форма неправильного розвитку осьового скелета наріокотомского хлопчика, і це анулює будь-який подібний аргумент і може пояснити вузькість хребетного каналу.75 Цей вердикт, однак, все ще не прийнятий деякими еволюціоністами.76

Особливості черепа

Черепи, класифіковані як еректусні, як вважають еволюціоністи, демонструють деякі ключові особливості, котрі відрізняють їх від черепів сучасних людей. Ключові особливості включають: випнуті вперед надбрівні дуги, незначно виражене підборіддя, велику нижню щелепу, видатні вперед щелепи, плаский, відступаючий назад лоб, довгий і низькосклепінчастий череп, потиличний торус, відносно великі зуби, відносно великі кістки особини, товстостінну черепну коробку.77 Головна проблема для еволюціоністів полягає в тому, що багато (якщо не всі) з вищезазначених особливостей, які можливо диференціюють еректусів від теперішніх людей, також зустрічаються серед наших сучасників. Це можна проілюструвати на прикладі майже сучасних нам австралійських аборигенів – випнуті надбрівні дуги черепа 3596 з Еустона,78 і більша близькість сучасного людського черепа з Австралії, WLH-50, з еректусом з Нгандонга, ніж з людьми сучасного типу із Африки і Східного Середземномор'я, які жили в пізньому плейстоцені.79

Череп Броукен Хілл з Кабве, в Замбії, оцінюється більшістю еволюціоністів як такий, що належить Homo heidelbergensis. Фото взято з Музею Людини в Сан-Дієго.

Згідно Шрива: «В той час як деякі з ранніх людей сучасного типу з Австралії виглядають цілком так, як люди сьогодні, інші є носіями всіх ознак більш грубого людського типу, з товстими кістками черепа, роздутими надбрівними дугами і величезними зубами, ще більшими, у деяких екземплярів, ніж у представників Homo erectus».80

Приклади інших типових особливостей еректусного типу серед сучасних людей (таких як гладкий відступаючий лоб і незначно розвинене підборіддя) можна побачити на фотографії живих австралійських аборигенів, опублікованій в пізній Вікторіанський час, коли в антропології мав місце жахливий расизм.81 Австралійські аборигени є настільки ж «людськими» і «сучасними», як і всі інші люди, і, таким чином, вищезазначені особливості еректусного типу можна вважати «примітивними».

Стрінгер і Гамбл, захисники «африканської» теорії походження людини, пояснили присутність особливостей еректусного типу у австралійських аборигенів як можливо «очевидні еволюційні повернення»,82 що викликало гарячий відгук у іншої групи, яка заявила, що «такі твердження та їх наслідки є невдалими».83 Якщо відставити убік цю суперечку, дане твердження очевидно ілюструє хамелеонську природу теорії еволюції, яка досить пластична, щоб пристосувати майже будь-який свій сценарій до будь-якого набору нових фактів. Ясно, що немає ніякої дійсної підстави для того, щоб заперечувати, що останки еректусів є в повному розумінні людськими, через особливості черепа, які деякі еволюціоністи розцінюють, як «примітивні» риси. Креаціоністи – не єдині, які виступають проти вузького визначення нашого виду.

У зв'язку з «африканською» теорією походження сучасної людини, еволюціоністи мультирегіональної школи висловили наступне занепокоєння в зв'язку із занадто вузьким визначенням виду Homo sapiens: «Ми вважаємо, що невдалим аспектом дебатів є визначення Homo sapiens, що використовується деякими теоретиками. Вони, як виявляється, виключають з нашого виду багатьох з тих, хто жив в плейстоцені, і більш недавніх австралійських аборигенів (Wolpoff, 1986, P. Brown, 1990). Подальша експертиза цих екземплярів і колекцій скелетних останків аборигенів, які жили недавно, примушує нас оцінювати, що ці визначення сучасного Homo sapiens вилучають з числа людей від 40 000 до 60 000 нині живучих австралійських аборигенів. Ми відчуваємо, що в цьому є велика небезпека. Обов'язок фахівців – показати, що вони включають всіх живих людей в це число при будь-якому визначенні нашого виду. Якщо ми дійсно визначаємо людей настільки мінімально, що включаємо в їх число всіх живих людей, то тоді багато хто з викопних форм, які згідно із заявами цих теоретиків не залишили ніяких нащадків, включаючи неандертальців, потрапляють в число тих, хто має ім'я Homo sapiens».84

Написати коментар